У щоденному житті часто бачимося з військовими. З незнайомими, просто на вулиці, чи з людьми близького оточення. Налагодити з ними звичне щире спілкування буває непросто. Ольга Рябухіна, психологиня, співзасновниця і ведуча тренінгів, на яких вчаться комунікувати з військовими, стверджує: принцип такого ресурсного спілкування – це 20% допомоги і 80% підтримки.

Допомогою фахівчиня називає ті фактичні дії, які робимо замість людини, котрій допомагаємо. А підтримкою – те, що робимо задля покращення психологічного стану людини, щоб повернути їй віру у власні сили і можливості, завдяки якій людина повертається до повноцінного життя.

Психологиня застерігає: жалістю людину не підтримаємо. Жаліючи, навпаки, позбавляємо її життєвого ресурсу, бо тоді мимоволі ставимося до неї як до жертви. А жертва розуміється як програш. Маємо акцентувати силу та мужність вояків, а не жаліти їх. Спілкуючись, слід як підтримку передавати їм ресурс до життя.

Досить часто, не знаючи, що відповісти у діалозі з військовим, ми, цивільні, кажемо для годиться: «Я тебе розумію». Але допоки не опинимося в його ситуації, в одному з ним окопі, допоки не нестимемо із ним спільний тягар фронтового життя – нам не дано просто так зрозуміти одне одного. Хоча все одно кожен має свій індивідуальний досвід, прожитий по-різному.

І ще одна важлива фахова порада для тих, хто спілкується з військовими: не провокуйте спогади. Війна – не те, що приємно згадувати. Не починайте діалог з цього чи із запитань на кшталт «Тобі було страшно?». Краще запитайте людину про самопочуття і потреби. Тоді ви даєте їй можливість розповісти про те, що для неї справді важливе.

Буває, що, розпитуючи воїна, озвучують геть безглузді запитання: «Коли перемога?» чи «Скількох людей ти вбив?». Не робімо з наших захисників убивць, вони знищують нападників, агресорів, окупантів. Це війна. І не доскіпуйте воїнів запитаннями, на які зараз ніхто не може дати відповіді. Спитайте натомість, чим ви особисто можете допомогти. Чи який внесок буде важливим задля прийдешньої перемоги.