День театру — він Міжнародний. І мені стало цікаво, як святкується цей день між народами. Він — як лакмусовий папірець, що виявляє турботу влади про культуру народу. Як Міжнародний жіночий день: або тобі дарують квіти повсякчас, або лише на 8 березня, разом із сковорідкою.

У Женеві 400 тисяч населення разом з приміськими селищами. І тут успішно працює 17 театрів, більшість яких розміром та технічним оснащенням подібні до нашого нового Театру на Подолі. За десять років я була в десятьох: від театру маріонеток до комедійного. І ніде не бачила занедбаності. Крім того, тут успішно працюють 14 великих і малих кінотеатрів, щоправда, один із них, мій улюблений артхаузний, на ремонті. В кінотеатрах постійно йдуть театральні прем‘єри з Лондона чи Парижа, і саме так у лютому я подивилася у Балексері шекспірівську «Дванадцяту ніч» у постановці Томаса Остермайєра, прем’єра якої була в паризькій «Комеді-Франсез» восени. До слова, постановка цієї комедії у Національному театрі імені Івана Франка режисером Дмитром Богомазовим, як на мене, набагато краща.

А ще в Женеві є філармонія, консерваторія, розкішний «Вікторія-хол», на зразок лондонського «Альберт-холу». І низка великих концертних залів для поп, рок, джазу. Щонеділі в якійсь церкві чи соборі відбуваються безкоштовні концерти камерної музики, за участі провідних музикантів тієї ж таки філармонії чи консерваторії.

Але безперечною окрасою та родзинкою міста є «Ґранд-театр» Женеви. Його збудовано 1879 року коштом французського герцога Брунсвіка, відомого гульвіси, якого за непристойну поведінку вислали навіть з вельми легковажної Франції, але за щедрість та позитив полюбили у Швейцарії. Герцог повагу оцінив, а оскільки спадкоємців не мав, то чималі статки, які не встиг прогуляти, заповідав місту з проханням збудувати тут оперу на зразок знаменитої паризької «Ґранд-опера». Вони й справді дуже схожі архітектурою та вишуканим дизайном. У 1951 році під час репетиції опери Ваґнера театр спалахнув. Найбільше постраждала глядацька зала. Ремонтували його аж 11 років, і зрештою він засяяв у своїй красі. Відтоді минуло чимало часу, настало нове століття, і три роки тому місцева влада, порадившись з народом на референдумі (а всі важливі питання у Швейцарії вирішуються тільки так!), вирішила зробити в театрі новий сучасний ремонт ремонт. На це виділили 67 мільйонів швейцарських франків (дорівнює долару). Згодом суму збільшили до 73-рьох мільйонів. За ці гроші не тільки відновили фасад, відреставрували старовинні ліпнину, паркет, стелю у залі, а й добудували ще на 800 квадратних метрів приміщення для акторів: гримерки, костюмерні, кімнати релаксу, зали для репетицій. Все за останнім словом техніки. Врочистого відкриття, як це прийнято у нас, не було. Ніхто не піарився для телекамер, ніякі міністри та віце-прем‘єри не тяли червоних стрічкок. Просто відкрили для глядачів у лютому — музикою Ваґнера.

 А напередодні Міжнародного дня театру, на вихідні, відчинили двері для мешканців міста. Усіх. Без жодних офіційних запрошень. Зранку до пізньої ночі. Під урочисті фанфари. Із червоною доріжкою. І навіть із шампанню. Завершилося це пізно ввечері ілюмінованим лазерним шоу на фасаді будівлі, де було відтворено всю історію цього величного, воістину (хоч без усяких звань), національного театру. І все це заради того, щоб Жан, який відчиняє свою «буланжері» о п’ятій ранку, чи водій П’єр, який йде додому о дванадцятій ночі з тролейбусного парку, знали, куди пішли їхні податки. Щоб посиділи на репетиції, щоб подивилися на костюми, щоб оцінили, як у залі сяє зірками стеля зі справжнього муранського скла, і стіни з мармуру, і яскравість люстр, і чистоту дзеркал… Щоб відчули не тільки м‘якість оксамитових крісел, а й свою причетність до високого мистецтва…