Це, ма’ть, єдиний екземпляр світової етнічної кунсткамери: мішма болотяних племен колись обрала собі за спільне ім’я не «существітєльноє», а «прілагательноє». Отак і «сущєствуют» пожерливою омелою – силою, підступом, хитрістю «прілагаясь» до повноцінних іменитих народів, висмоктуючи з них життєві соки аж до найглибшого першородного кореня.

З виду на білий світ – буйна зелена крона лісу, «союз нєрушімий рєспублік свободних», але протри, світе, очі: нема дерев, омела обсіла, задушила і царствує до «побєдного конца».

Для сього етнічного «прілагатєльного» не «сущєствітельниє» ні межі, ні кордони.

Для нього немає чужого р – є тільки вороже, яке – кров з носа – має стати їхнім: «Било ваше – стало наше».

Воно здіймається курявою, легко насівається, ще легше присмоктується, впивається. «Прілагаєтся». До заполярного ягелю і південної пальми, до ліванського кедра, американської секвої, британського дуба, канадійського клена, бразильського пінейро, аравійського саксаулу, ісландського моху. Несучи із собою скрєпний «салдатскій топор для каші», міазми родових боліт і тотальний тлін.