Її дар занурюватися у глибочінь віків, освоювати лабіринти людських душ вражає. А стиль дивує неординарністю. Філософська естетика її картин надихає замислитися над важливим та вічним, що височіє десь там, за білими хмарами, у блакитній нескінченності.

Мистецький почерк художниці Люби Лебідь-Коровай арт-критикиня Олена Кіс-Федорук визначає як грань живопису і графіки, «коли підкреслена значущість лінії на площині починає звучати опукліше і виразніше, підсилена кольором. Авторська техніка допомагає утаємничити саму творчість, заінтригувати новими її вимірами і разом із тим поглинути у розшифрування її споконвічних загадок-форми та укладеного в неї змісту».

Її твори зробили мистецьке свято у столиці, зібравши до себе в експозиційну залу Музею книги та друкарства України знаних художників, мистецтвознавців і звісно ж численних шанувальників творчості Люби Лебідь-Коровай. На цьому святі ми й зустрілися, і навіть поспілкувалися.

– Пані Любо, що Вас надихає творити?

– Емоції. Те, що відбувається довкола. Веселе і сумне, добре і не дуже… Інколи – навіть почута фраза чи впіймане слово… Або роздуми над чимось. Потім воно формується в певні асоціативні речі. Такі, як на цій виставці. Напевно, це і є процес життя. Буває такий стан, коли якісь моменти, особливо  чіпляють за живе. У всіх таке є. От нібито не думав про це, а воно знічев’я з’являється і захоплює думки. Мені здається, що натхнення звідкись з неба сходить.

– Ви людина віруюча?

– Так. Може, дещо маловірна і інколи впадаю в депресію… Хоча внутрішньо я завжди оптимістка. Не фантастична, а оптимістка здорового глузду. Я переживала чудеса, коли отак несподівано збувалося те, про що мріялося, але чого точно не чекала. Принаймні на той час. Мені здається, це все свята воля Небес. Але я не люблю про це говорити: надто глибоко воно в душі і, можливо, мені легше висловлюватися про це своїми роботами.

– Були моменти творчого вигорання?

– Ой, і не раз! Це зазвичай відбувається десь у тобі, більше в думках. Я називаю це «станом пустки». Напевно, в кожного своя пустеля, але коли вона дається взнаки, це однаково прикрий стан: тобі здається, що геть нічого не виходить. Тут головне – не вірити у своє безсилля, не здаватися. Є така легенда про християнина-аскета, який йшов пустелею і вже втрачав останні сили, але раптом помітив біля себе ще один слід. І збагнув, що то йшов Господь. Поруч з ним. Оглянувся наш мандрівничий і окинув оком увесь свій пройдений шлях: десь на рівнині побачив сліди двох подорожніх, а на стрімчаках і там, де долав найважчі дюни, – лише одну пару слідів. Почав наш аскет нарікати у небо: от, мовляв,  коли  мені найтяжче йшлося, не було Бога поруч – сам труднощі долав. І почув з небес: «Це була моя пара слідів. Я тоді ніс тебе на руках».

– Ваші картин мають щасливу долю: їх знають в Україні і навіть у Європі…

–  Звісно, я задоволена, що мої твори в європейських колекціях: раз їх туди взяли, значить, вони таки комусь подобаються. Але особливо втішена, що вони є у фонді Міністерства культури України, у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького, у Національному музеї імені Андрія Шептицького, у Хмельницькому обласному художньому музеї та інших державних музеях. Це мене особливо радує: мої картин не десь по світах, у приватних збірках, а тут і під опікою рідної держави.

– За головною працею життя є час на інші радощі?

– Я люблю жити. Кожна поїздка на пленери – це для мене відкриття України. Після Хортиці в Запоріжжі я почала відчувати, глибше розуміти козацтво, у Славську збагнула велич гір… І так щоразу щось нове, якась неповторна барва України. Волію якомога більше побачити й отримувати від цього насолоду. Попри те, що зазвичай у творчих відрядженнях  надто мало часу на таке щастя. Але прагну бути відкритою до всього, що мене оточує. Я люблю відчути кожне нове місто чи містечко. По бруківці чи асфальту, по характерному запаху його вуличок і дворів, по тій атмосфері, що не показна, не для туристів, а справжня, рідна… Люблю базари, дослухатися, про що розмовляють люди, чим вони живуть.  

– А особливу різницю між Києвом та Львовом бачите?

– Дуже люблю Львів, але захоплена фантастичним Києвом. Пишаюся, що моя столиця по-справжньому розкішна. Це місто таке, яким його побачила. Давно, ще 27 років тому, мала тут персональну виставку, мешкала в Києві цілий місяць і дуже багато виходила його вулицями, парками, скверами. І коли минулого літа приїхала знову, дуже боялася: чи не розчаруюся?.. Не розчарувалася. Навпаки – спалахнула нова закоханість у Київ. Щаслива просто його відчувати. Дуже тішуся, що тут красиві люди, що багато світла… Справді, місто зі своїм сяйвом…

– Як Ви вважаєте: талант – це набуте чи вроджене?

– А немає неталановитих людей! Взагалі! Просто хтось зміг розкритися, а хтось ще має якийсь бар’єр і не бачить себе зсередини. Можливо, немає змоги, способу показати свій талант чи відчути себе, самовиразитися. Безталанних не існує, я це знаю і цілковито в тому переконана.

– Що б Ви порадили-побажали художникам-початківцям?

– По-перше, любити життя. По-друге, вірити в себе. Якщо відчуваєте себе художником, це вже прекрасно. Не бійтеся експериментувати. Не грайте за чужим сценарієм, не підлаштовуйтеся під те, яким вас хочуть бачити. Хай вас визнають такими, яким кожен є, а не видається. Бажаю тієї іншості, саме вашої індивідуальності. Кожен в дитинстві різний, і всі о тій порі по-різному малюють. А потім ми вчимося робити це правильно.Тому бажаю юним, початкуючим митцям відваги робити це по-своєму. Немає значення коли: хтось відразу відкривається, а бувають періоди отієї пустелі… Але це момент перед з’явою нових ідей. Про це треба знати і просто йти своєю дорогою.