Знаю його тридцять із хвостичком літ, а він, слава Творцю, все не міняється. Немовби той Вічний Верхівень із пісні, з прапісні, що «На воронім коні грає, На сонечко поглядає». Та ж таки жилава і струнка постава аскета, яку увінчує лискуча барокова храмова маківка голови, з-під мичок брів з кожним зглядом на тебе хлюпає щось тепле і терпуче, сяйне і бездонне, премудре і лукаве, щось ясне і ворохобне.

Якесь пастирство верхи на чортику.

Не хода, а поважне чалапання, не мова, а розважна, пахнюча, як свіжий ситник, балачка. Не оте «гала-бала» – з Трилісом на таку пустоцвітну ляпанину не скотишся. Він завжди собі на умі, а в тій його лискучій маківці – як у реакторі: неспинний процес розщеплення-з’єднання, палюча лава і творення колосальної енергії. Тому бути коло нього не-творцеві, не-щирому тяжко. Некомфортно, необачно, небезпечно. Можна отримати таку критичну дозу опромінення, за якою – незворотне мучеництво. Кара душевним зламом, оновою…

Це багатьох смертельно лякає.

Але ще більше притягує, причаровує: вони йдуть на нього, як на храмове свято. Чи на солодку навроч.

Він – великий. У Пісні – найперше. Не він – вона віддано наспівує йому:

Ти в мене косив,
Я в тебе громадила…
Ти мене любив,
Я тебе принадила.

Живе, балакає, співає – животворячи. Зачаровує, оповиває, хитрує, захоплюється, висміює, заперечує, свариться, мириться, перехоплює, ділиться, тішиться визнанням і ховається від слави у далекі сільські закутні… Але неспинно ділить і громадить, поре і зшиває. І нанизує, нанизує – по зернятку, по бубочці, по перлинці. Його «Чумаки», його «Рідна пісня», його «Витинанка»… Співочі колективи, відомі, славетні, улюблені багатьма, роблять честь Києву і країні. Його обробки чумацьких пісень, романсів, його народознавчі дослідження (деякі з них оприлюднило і наше видання), його авторські пісні, його… До тієї перлинної низанки можна досилювати і досилювати – схоже, навіть елементи його побуту…

Він – Артист. Не в розумінні – майстер сцени чи пензля. Не тільки це. Маю на увазі той стан, спосіб, світогляд, який хтось-колись назвав латинським терміном Homo ludens. Ми всі тією чи іншою мірою причетні до цієї ролі. Але в поважній більшості – на задвірках чи у міміансі життєвих котурнів. Або ж блазнюємо в чужих шкурах, викобенюємося, спинаємося на пальці, супимо брови, надуваємо щоки, щоб видаватися вищими, розумнішими чи соліднішими… «Кумедія, мамо, з нас»!

А Василь Триліс у цьому життьовому театрі під склепінням Всесвіту – беззаперечний Артист-прем’єр. Справдешній. Неповторний. Не за ролею, а за Долею. Тому (тьху-тьху-тьху,.. – абись не зурочити) такий лепський, такий молодецький у свої законні 80. Любов людська, коли вона щира та у щедрих мірках, – безпремінно зцілює!

Нехай ще довго милуються його пружним, цілеспрямованим земним чалапанням добрі люди, білий світ і непогасний Чумацький Шлях!

*Людина, що грається.