Виставковий простір актової зали Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури перетворився на територію діалогу поколінь — в аурі   «Поліської казки». Виставка з такою назвою поєднала твори Марії Примаченко та фіналістів Всеукраїнського конкурсу народного мистецтва для молодих художників.

Вже з порога  занурюєшся у світ, де фантастичні звірі дивляться тобі просто у вічі, а кольори видаються гучнішими за слова. Мистецтво Марії Примаченко, яким захоплювався геній Пікассо, як завжди, поглинає всевітом. Її образи, наївні і бездонно глибокі, прості й недосяжно символічні, спілкуються з глядачем мовою, яку не потрібно вивчати з абеток, бо її відчуваєш інтуїтивно.

А поряд – твори молодих, ще не вславлених лаврами і всенародним визнанням митців. Але це сусідство не пригнічує, на здрібнює творчість тих, хто лише торує свій шлях в образотворенні. Фіналісти «Поліської казки» сміливо  інтерпретують традиційні народні мотиви, орнаментику, експериментують із формою, кольором і навіть із сенсами.

Деякі роботи молодих буквально продовжують візуальну мову Примаченко: фантастичні істоти, декоративність, насичені барви. Є й такі, що, навпаки, вступають із нею в дискусію: стриманістю барви, абстрактними формами, переосмисленням народної символіки через призму сьогодення. Цей контраст – особливість виставки: тут немає єдиного «правильного» способу говорити про традицію.

Не могла не звернути увагу на ще одну примітну рису експозиції. Вона  працює як міст між поколіннями: старші впізнають знайомі мотиви, молодші — відкривають їх заново. І це, мабуть, головне досягнення проєкту –  він не лише демонструє мистецтво, а й запускає діалог.

Виставка переконлива у твердженні, що українська культура — це не щось застигле в минулому, що вона трансформується, адаптується, шукає нові форми. Звісно, зберігаючи та оберігаючи свою ідентичність. І поки є молоді художники, готові переосмислювати спадщину, ця «казка» триватиме. Про пам’ять, тяглість і сміливість бути сучасними, не втрачаючи родового коріння.