Він ветеран російсько-української війни із позивним «Касир». Донедавна – боєць 30-ї окремої механізованої бригади, який пройшов бахмутське пекло. Те, що там вижив, називає «дивом».

– До війни, – розповідає, – навчався на автослюсаря, готувався ремонтувати автомобілі. Але довелося попрацювати і продавцем у магазині  і будівництвом займався. Хотів будинок побудувати… Добудовуватиму, коли одужаю від поранення.

– А чому «Касир»?

– Коли потрапив у зведену роту в Черкасах, мусив обрати собі позивний. Зупинився на «Касирі», згадав свій досвід продавця. Так той позивний і пристав – хлопці одразу підхопили.

– Мали до цього військовий досвід?

– Авжеж, 2010 року проходив строкову службу. Рік служив у підрозділі Сухопутних військ України.

– Мобілізувалися добровільно?

– Напевне, так. У перший же день повномасштабного вторгнення мені прийшла повістка, але тоді всі ми вже були готові. Принесли її, чи ні – не мало значення. Так я потрапив До Черкаської тероборони. Там нас трохи навчали, їздили на полігони для стрільби. А вже коли потрапили у Зведену черкаську роту, нас навантажили 24 на 7. Так опинився у 30-тій окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Ми стояли на Донецькому напрямку – Бахмутський район. Атмосфера була бойова, всі вже були налаштовані на війну. Служив у розвідці. Заходили у ворожий тил, розвідували позиції, виявляли, хто там стоїть. Завдання були різні. Перед штурмами обов’язково спочатку заходив інше.

– Не раз чула, що на тому напрямку серед місцевих багато «ждунів», що люди налаштовані вороже…

– Чесно кажучи, я переважно теж такої думки. Було і мене відчуття, що нас там не чекають, а чекають «русскій мір». Але попри все третина місцевого населення, підтримувала нас, допомагала.

– А як ви підтримували одне одного? Що допомагало тримати бойовий дух?

– Здивуєтеся, але дуже підтримував «чорний гумор». Це справді сильний психологічний «детокс».  Там не працює звичний поділ на свій і не-свій підрозділ. Допомагають підставляють плече усі. І ті, хто стояв від нас по боках, з інших бригад, під іншим командуванням. Ми так само ставилися і до них, ділилися тим, що мали чи що знали. Не було такого поділу, що хтось більше провоював, а хтось менше.

– Є побратими, з якими підтримуєте зв’язок?

– Є, звісно.  Багато з ким спілкуюся. Вони більше, ніж друзі. Спілкування якесь інше, не таке, як зі звичайними друзями.

– Ви отримали серйозне поранення ноги. Можете розповісти, як це сталося?

– Штурмували ворожу позиції. Лінія фронту була велика – десь 7-10 кілометрів Бахмута. Спочатку заходила 101-ша бригада: штурмом мала закріпитися хоча б наполовину, далі була наша черга заходити. Перед цим мала відпрацювати артилерія, але завадив густий туман. Операція, яка мала початися о 5-й ранку, почалася вдень. Артилерія не відпрацювала. У нас був супровід: два танки і чотири екіпажі БМП-2. Розвідка донесла, що на позиції супротивника близько 20-ти людей, а їх насправді виявилося близько ста.

Ми тільки-но встигли заскочити в їхній спостережний пункт, як одразу опинилися напівоточенними. Намагалися штурмувати, щоб закріпитися на  позиції. Наступна група забрала поранених, бо більше половини нашого складу вже вибуло. Бій тривав десь дві години. З шістдесяти людей залишилося четверо. Відступали, не було сенсу чинити опір, інакше або загинемо, або потрапимо в полон і нас тут-таки  русня розстріляє. Трьох наших контузило, двох важко поранено. Мені прострелили стегно, побратиму осколок потрапив у шию.

Дивом до нас дісталася наступна група з розвідки. На той час 5 екіпажів відмовилися їхати, а хлопці з нашої бригади зважилися – у них це був перший бойовий вихід. Я сказав «дивом», бо так воно й було: їм по рації передали, що ми вже всі «двохсоті», але, на щастя, зв’язок обірвався і вони цього не почули. Приїхали і витягли нас фактично з того світу.

В зоні евакуації були чергові швидкі. Там не розбиралися, хто з якої бригади – лінія штурму велика. Набрали людей і повезли. Їхали ще 15–20 кілометрів до місця, де надали повну медичну допомогу: перев’язали рани, наклали шини, знеболили.

– Про що тоді думали?

– Що живий залишився. Хвилювався за всіх, хто залишився. Багато хлопців забрали лише через 7 місяців. Не знаю, що там говорять про депресію. Я радів, що живий. Особливо після того, що побачив.

Мій шлях лікування довгий та невдачливий. Спершу привезли мене в Краматорськ, одразу підключили до апаратури, давали знеболюючі. Пам’ятаю, що постійно просив у медперсоналу, щоб хоч салфетку дали витертися, бо весь у крові, брудний… Згодом провели першу операцію.

Далі малі евакуювати до Дніпра. Але поїхали до Харкова. Там я годин п’ять лежав у коридорі, поки знайшли місце – поранених було багато. Провели екстрену операцію. Через три дні знову оперували, встановили в рану вакуумні губки. А потім евакуювали до Сум. О ам мені стало страшно. Раніше в цій лікарні лікували лише цивільних, а ми були першими військовими пацієнтами. Медсестри боялися таких ран, трусилися, їм ставало погано. Знеболення давали слабке, хоча поранення було важке і колоти доводилося кожні 4–5 годин.

– І скільки пробули у Сумах?

– Близько чотирьох місяців. Там мене трохи «помучили»: невдало поставили вакуумні губки, на вихідні ніхто не хотів їх виймати і вони надулися, як м’ячики. У понеділок взялися виймати, а вони вже приросли до рани… Десь місяця півтора постійно була підвищена температура. Лікарі довго не могли зрозуміти що до чого, а виявилося, що в рані залишилася вакуумна губка, від неї запальний процес. Провели операцію, видалили губку, яка вже вросла. Сказали, якби ще трохи – ампутували б ногу.

Півтора місяця чекав на наступну операцію. В лікарні закінчився кістковий цемент, і ми чекали, поки кудись подадуть запит і нарешті куплять. Я пропонував купити сам, але мені відмовили: нібито його дуже важко знайти. Зрештою і домігся – дали назву цього цементу і через знайомих та друзів я його знайшов у Києві, в Національному інституті травматології та ортопедії. Лікар звідти вислав його безкоштовно. І попросив, щоб після кожної операції я надсилав йому рентгенівські знімки та інформацію про перебіг лікування.

– Вам допомогли знайомі чи волонтери?

– Ні, усе це було через знайомих. Потім я цьому лікарю і далі всі результати надсилав. І коли потрапив до Національного інституту травматології та ортопедії на операцію з пластики, мене оперував саме той лікар, з яким я був на зв’язку. Я й не знав, довідався, коли надіслав йому черговий знімок післяопераційний. Тоді й отримав від нього відповідь: «Так це ж я тебе і оперував».

У Сумах місяців п’ять пролежав. Лежачим. Вже коли поставили новий стержень, почав їздити колісному на кріслі. На сьомий день став на милиці, спробував. Потім реабілітаційний курс, у цій же лікарні. Попросився, щоб на декілька днів відпустили додому, Аале лікарі не могли стабілізувати мій стан, гемоглобін був дуже низький. Але згодом треба було проходити ВЛК, тому мене просто посадили в маршрутку і відправили додому.

Ледь доїхав до Києва на тій маршрутці. А мав же їхати аж у Звягель, у свою частину, щоб написати рапорт на реабілітаційну відпустку. Спасибі побратимам – написали рапорт замість мене.

– Рідні у Сумах відвідували приїжджати?

– Могли приїхати, але я не дуже хотів. Довгий шлях, а до того ж якби я ходив – це одне, а так лежачий… Ми щодня по телефону спілкувалися.

– Держава допомагає з лікуванням і реабілітацією?

– Поки був у військовій частині, важко було кудись потрапити на лікування. Щоб отримати від частини направлення, треба пройти декілька кіл пекла. Стало легше, коли мене списали з обліку. Сказали у Національному інституті травматології та ортопедії, що операція такого-то числа, і я точно знаю, що вона відбудеться. У них, звичайно, теж плани змінюються: хтось критичний надходить, хтось не одужав, і графік зсувається. Але при частині було гірше. Лікування від держави безкоштовне, але з інститутом домовлятися доводилося самому.

– З вашого досвіду, потрібні зміни у забезпеченні державою ефективного лікування ветеранів?

– Наведу приклад з Інститутом травматології та ортопедії в Києві. Моє поранення ускладнене остеомієлітом, а це серйозно. Там не один курс операцій – може бути 5-6, а то й більше. Їх треба робити вчасно, з певним проміжком. У мене між операціями мало бути 2-3 місяці, а насправді все затягується на 8–9 місяців. Кажуть, немає вільного місця. У відділенні 35 ліжок, а беруть лише 5–7 військових, решту – цивільних. З’являється хтось у критичному стані – і твоє місце зсувається. Хірургічне втручання зривається 2-3 рази, і все починають заново.

– Як змінилося ваше життя після поранення?

– Почав його більше цінувати, бо добре розумію, що могло бути й інакше. Хочу бути здоровим. – у мене дружина і син, їм потрібен здоровий чоловік та батько. Це стимулює, щоб не опускати руки. Мушу встати на ноги, по-іншому ніяк. З моїх хлопців, хто навіть не отримав поранення, уже нікого немає. З мінусів – ходжу на милицях, у руках нічого не можна нести, не все можеш зробити. На жаль,  доводиться стикати і з людською байдужістю. Навіть у лікарні рідко коли поступляться чергою, куди частіше затіють з тобою сварку. Схоже, для таких війна вже закінчилася.

У прифронтових містах, Сумах чи Харкові, більше розуміють: і місцем поступляться, і повага є, і можуть безкоштовно підвезти. А в нас, у центрі України, бувало, прийду у міську лікарню зі своїми пораненнями, і чую: йдіть, мовляв, туди, де вас лікували, ми нічого не можемо зробити. А як оформлював собі групу після ВЛК? Бодай не згадувати –  десять кіл пекла: прийти, зібравши купу документів, щоб довести, що маєш поранення. І це все на милицях.

– А були ті із вашого довоєнного оточення, хто підтримав вас?

– Мій шеф. Як тільки дізнався про моє поранення, швидко вийшов на зв’язок через мою дружину. Підтримував, відправляв мені у госпіталь посилки, бо в Харкові й Сумах нікого з рідних не було. Коли пів року я отримував по 600 гривень на місяць, він фінансово допомагав. І в Національний інститут травматології та ортопедії теж допоміг потрапити. Я йому дуже вдячний.

– Плануєте після поранення повертатися до нього на роботу?

– Хотілося б. Але у найкращому випадку, якщо все буде добре, не раніше, ніж через 3 роки.

– Мрію, щоб закінчилася війна, щоб була перемога. І щоб нашим дітям не довелося ставати зі зброєю в руках проти чергових окупантів. А особисто для себе бажаю здоров’я. І, мабуть, насолоджуватися життям.

– Що, на вашу думку, потрібно, щоб суспільство краще розуміло військових? Як правильно вести цей діалог?

– Не цуратися, не боятися, коли зустрічаєте людей з ампутаціями. І просто бути уважнішими: бачите, що людині погано, що вона з останніх сил тримається у цій клятій черзі – не минайте байдуже. Бачите, що сумку з речами несе тяжко – просто запропонуйте допомогу. А то й просто усміхніться, заведіть невимушену розмову, поговоріть. Я бачу, що військові, навіть у лікарні більше підтримують цивільну людину, ніж цивільні одне одного.

А ветеранам, найголовніше – не здаватися. Треба знати, заради чого і для кого ти живеш, як цінуєш своє життя. У більшості є сім’ї. Дітям треба дати майбутнє, поставити на ноги, вивчити. Це дуже сильно мотивує. У когось будинок недобудований, у когось ще немає. Комусь ще треба знайти дружину. Це теж велика мотивація – продовжувати свій рід. Треба шанувати своє майбутнє. Це головне.