Божа іскра Мирослави Збожної

З Мирославою Збожною знайомі понад півтора десятиліття. З часів, коли разом працювали над створенням парламентського телеканалу. Тоді вона вже була досвідченим тележурналістом, професіоналом. Здається, для багатьох не стала дивиною звістка, що Збожна вирішила перейти на чиновницькі «хліби» в інформаційне управління апарату Верховної Ради. І раптом, коли вперше побачив її мальовані дива, пережив справжній шок: так вразили своїм душевним теплом, довершеністю виконання ці оригінальні роботи.

– В інформаційному управлінні опікувалася парламентським  телебаченням і радіомовленням. Сумно і нудно – сидіти, дивитися, «моніторити». Бо коли багато років робиш фактично одне й те ж, одноманітне, воно набридає. Щоб щось змінити, пішла вчитися в Національну академію державного управління при Президентові України. 2011 року захистила диплом за спеціальністю «Державне управління у сфері національної оборони та безпеки». І тоді стало ще сумніше, а хотілося ж чогось світлого, яскравого. Так почала малювати.

Для себе?

– Звісно, для себе! Спочатку виходили якісь «каляки-маляки». Бо малюванням до того майже не займалася. Хіба що у сім років, коли ходила до художньої студії. Хоча певні передумови були. Раніше на телебаченні повинен був малювати розкадровку. Тобто мати уяву про те, що хочеш показати глядачеві, а перед тим – розтлумачити своє бачення творчій групі, в першу чергу оператору. Щоб колеги твоїми очима подивилися на проект – з твоїми думками, мріями, фантазіями. 1999 року робила цикл телепрограм «Секрети вічності. Космос України».

Це коли ще працювала на УТ?

– Так. Я за цю роботу навіть міжнародну телевізійну премію отримала. У програмі була невеличка рубрика «Українські зодії» (знаки зодіаку. – А. М.). Коли тривалий час розповідаєш про народну творчість, вона починає на тебе впливати. Думаєш над цим, навіть щось повторити пробуєш. І я почала малювати. Згодом звичайна розкадровка стала маленькою книжечкою «Українські зодії».

А під час зйомок програми «Мистецтво на асфальті» познайомилася з художником. Він розповів історію своєї матері. Останніми роками її вразив розсіяний склероз. Син дав матері пензель, полотно і вона малювала. Її роботи справили на мене дуже сильне враження, від них перехоплювало подих. Здавалося, їх писав професійний художник, хоча та жінка вік прожила в селі, і доки не захворіла і син не перевіз її до Києва, до малювання не мала жодного стосунку. Творчість виводила її з того стану, з якого не могли вивести ні психологи ні ліки. Вона стала більш-менш впізнавати сина, спілкуватися з оточуючим світом.

– І спогад про цей епізод підштовхнув тебе спробувати через малювання вийти з певної психологічної кризи?

– Я подумала: якщо та жінка змогла, то я точно мушу вийти зі стану психологічного дискомфорту. По-перше, малювання рятує, коли в роботі немає місця творчості, а по-друге, воно взагалі дуже добре знімає напруження. Особливо в ці критичні часи, коли люди не знають куди їм іти. Це трагедія взагалі для людства, а не тільки для України. Людство дійшло до такого етапу, коли не бачить подальшого шляху свого розвитку. Думає, що перемогло все і скрізь, а що далі – не бачить.

– Отак першими в твоїй творчості з’явилися «Українські зодії»?

– Так, а потім був цикл «Київські фрески», опісля – «Сад Божественних пісень». Сьогодні працюю над скіфською тематикою. Бо це мені цікаво.

А як ти прийшла до ікони? І чи є те, що ти твориш, іконами? Вони ж відрізняються від звичних, канонічних образів.

– Сам феномен хатньої ікони дуже цікавий. Зараз він зустрічається вкрай рідко. Якщо поринути в історію, то ікони з’явилися ще у дохристиянські часи. Це – прадавні малюнки, які християнство успадкувало від язичництва. Український народ завжди розмірковував над буттям. Рефлексивно. Тому було зручніше бачити образ Божої Матері, як втілення землі. Так само Ісуса Христа, святих. Люди були освіченими, вміли читати Святе письмо. Тому взимку сиділи і малювали як вони бачили той чи інший біблійний сюжет. Вони точно знали які святі, які образи їм допомагали. Частіше за інших була вшанована свята Параскева, про яку зараз майже не згадують. Святий воїн Іван – йому теж багато поклонялись. А тепер його іконописних зображень майже немає. В різних варіантах написання переважно зустрічаються Богородиця, Ісус Христос… Феномен хатньої ікони в тому, що вона не писалася за певними канонами. Як людина відчувала, так і писала… Так, знала, що там над ликом святого повинен бути німб, а у певному місці – надпис. За канонами повинно так бути, а тут сусід по-іншому, «ще краще» намалював, то можна було скопіювати.

– Хатні ікони теж освячували?

– Обов’язково. Крім того багато людей брали свої ікони до храму, і там молилися на них. У Радомишлі, в Музеї домашньої ікони Ольги Богомолець можна простежити фактично всю живописну історію України в образах, як певні історичні факти стають іконописними…

– Іншими словами, хатні ікони – це примітивне сакральне малярство?

–Я б не сказала, що це примітивізм. Є ікони, які вражають своєю технікою. Тобто, це якесь природне відчуття чогось.

Може, не примітивне, а народне?

– Як сказав мені на зйомках герой програми про народну творчість, у кожної пісні завжди був свій автор. Але з часом авторська пісня стає народною.  Все потихеньку перевтілюється, змінюється.

Якраз згадав гоголівського коваля Вакулу, який «намалевал черта, да такого гадкого»…

–В українській міфології немає аж такого негативного ставлення до чорта. Чорт – це швидше чарівник, характерник. Посланець, який з’єднує потойбічний нижчий світ зі світом реального життя. Як Святий Миколай, який є посланцем вищого світу, але ходить, живе серед людей і тому доступний. Такі два персонажі: один поєднує зі світом богів, інший – з потойбіччям, зі світом сатани, демонів. Тому на іконі писали і того, і того. Якщо подивимося там на зображення раю чи пекла, – які яскраві, з фантазією намальовані образи на них!

– Тобто, так народна уява працювала над одвічними темами Добра і Зла?

– Тим більше, коли йдеться про вірування народу, які ще з дохристиянських часів будувалися на понятті совісті. Пам’ятаю, як мої бабуся з дідусем, та й мої батьки казали мені, що треба жити по совісті. Це головний критерій. Тому й ікона була своєрідним закодованим посланням як треба жити. Цей своєрідний спадок давав можливість майбутнім поколінням розвиватися на благо свого роду, бо рід був завжди головним для українців.  Раніше питали: якого ти роду? Зараз про це не питають. А дарма.

– Як ти прийшла у своїй творчості до іконопису?

– Не знаю як.  Воно само пішло. Перша, друга, третя ікона…

– Щось таки спонукає?

– Все відбувається само собою. Наприклад, не так давно намалювала картину, в мене запитали: а хто це? Кажу, не знаю, він сам попросився на полотно. Потім через два-три дні, поки малювала, зрозуміла – це скіфській воїн. Світ художників, взагалі світ будь-якої творчої людини – це спілкування подумки зі своїм свідомим і підсвідомим. Ти перебуваєш в тому постійному русі, який називається думкою. А думка, вона завжди матеріальна. І коли думаєш про щось хороше, воно і матеріалізується в щось хороше.

Очевидно, це так само, як у поета запитати: «А як у вас цей вірш ввійшов, звідки він?»

– Так. Воно проснулося і пішло. Не приснилося. Йшов думав, думав – бах, воно з’явилося. Як помолився, так воно і з’явилося. Але в повсякденному житті, в оточенні якихось проблем, ми не звертаємо на це увагу. Натомість, коли починаємо думати про щось, то наш мозок видає накопичене в нашому геномі впродовж багатьох століть… І він видає нам інформацію до роздумів. Ця інформація може перевтілитися в янгола-охоронця на життєвій стежці, або в написану книжку чи пісню. А може постати іконою, як у моєму випадку. Якщо людина мислячи існує, то існують й ті, хто були в її роду до неї, або прийдуть в наступних поколіннях. Чому, наприклад, цікава режисерська робота, твір письменника, художника? Бо творці бачать ті риси, які іншим людям нецікаві в буденному житті.

– … Або здаються банальними…

– Я просто обожнюю чеховську  Душечку. Вона настільки захоплювалася кожною людиною, з якою жила, що повністю мислила як ті люди. Це дуже цінне сьогоднішній, коли живеш з людиною, стаєш її другою половинкою і вона заповнює тебе…

Але Душечка жила чужим життям…

– А може, комусь і не треба жити своїм? От її так виховали! Не всім же бути професорами, академіками…

А художник Мирослава Збожна живе власним життям?

– Ні.

Чому?

– Багато переймаюся проблемами інших. І коли думаю над тим, раптом «проситься» ікона або знаходиться вихід із певної проблемної ситуації. Свого часу написала цикл робіт «Київські фрески». У Павла Загребельного є дуже цікавий роман «Диво». Про зодчого, художника, який звів Софійський собор, створив Оранту. Секрет його майстерності в тому що творець Оранти, магічного символу Києва, порушив канони викладання мозаїки. Ромейські художники з Константинополя робили плоску мозаїку. А смальту Оранти на склепіннях храму викладено так, що мозаїка завжди світиться. Можливо, нове прочитання «Дива» теж вплинуло на те, що я почала малювати ікони. А потім почалися військові дії. Перші ікони я віддала військовим напередодні Іловайських подій. Ті хлопці, слава Богу, вижили, вийшли з того пекла. Всі почали вважати, що мої ікони справді допомагають. Що цікаво, ці образи після написання дуже швидко висихали. Наче самі хотіли, просилися на передову. Не можу сказати, що це витвори мистецтва. Думаю, є люди, навіть діти, які намалюють краще ніж я, але мені дуже хотілося, щоб ці іконкияк обереги були у наших захисників…

– Про що мріє Мирослава Збожна?

– Нещодавно намісник столичного Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Преосвященний Архієпископ Агапіт (Гуменюк) освятив мої ікони «Не ридай Мене, Мати. Небесна сотня», «Архістратиг Михаїл», «Богородиця «Мир і Слава». Задумали ми з Маргаритою Павроз, головою ГО «Волонтери України», одну благодійну справу: створити постійно діючий фонд для реабілітації поранених. І задля почину задуманого – ці три ікони хочу виставити на благодійний аукціон, наприклад, в Канаді чи США. Бо для такої справи потрібні великі гроші. Адже дуже багато людей постраждало під час бойових дій, а медицина в нашій країні така недосконала і потребує стільки грошей… Тому потрібен фонд, який допомагатиме цим героям, щоб вони не відчувати себе тягарем для суспільства, для родини і для самих себе.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company