Про цей шкільний краєзнавчий музей знають переважно земляки із села Іванопіль, що на Вінниччині. Та й то геть не всі. А тимчасом у його фондах близько 420 експонатів, серед яких є справді унікальні. Колись його відвідали класики української літератури Олесь Гончар та Анатолій Дімаров.

Іван Лівчук, учитель музичного мистецтва та, як він сам себе жартома прозвав, «ключник музею», погодився провести для нас екскурсію.

Заснував музей відомий у цих місцях краєзнавець і фольклорист Павло Ткачук. Його книжки стали невід’ємною частиною музейної колекції. Чимало експонатів принесли учні школи, їхні батьки, місцеві жителі.

Стару прядку у музеї вважають раритетом. А про жорна і досі розповідають шанобливо: під час Голодомору ці камені, потайки перетираючи на сіре борошно дивом врятовану від реквізиції пригорщу зерна, рятували людей.

Музейна експозиція багата витворами народних майстрів. Зокрема виробами з глини. Багато їх створив гончар і коваль Станіслав Кравчук. Це рукомесло він перейняв у майстрів із села Майдан-Бобрик, де гончарство було розвинене здавна.

А поряд – глиняний посуд кінця XIX століття. Увагу привертають «двійнята» або «близнята» – два  однакові горщики, з’єднані ручкою. У них носили обід чоловікам у поле: в одному горщику борщ, в іншому – кашу. Іван Лівчук визнає, що датування багатьох музейних експонатів неточне, адже більшість їх не знала професійної експертизи.

Багатий музей і на археологічні знахідки. Ппоходять вони  із розкопок городища, ймовірно скіфської доби, виявленого в навколишніх лісах. В експозиції – старовинні кінські підкови, фрагмент металевого підсвічника та давнє землеробське знаряддя. Поряд виставлено крем’яні інструменти ще давніших епох.

А цей артефакт другої половини XIX століття: цеглина із заводським клеймом –  ініціалами власника Романа Потоцького. Він мав неподалік цегельний завод, збудований 1865 року, і таким клеймом гарантував якість своєї цегли.

У якому музеї вам дозволять потримати в руках справжній зуб мамонта? А мені пощастило: господар цієї експозиції дозволив.  На дотик навіть визначити кістку, та й важив цей артефакт помітно більше, ніж можна було припустити на око. Від нашого гостинного господаря довідався, кістяні рештки мамонта, знайшли діти, купаючись у Південному Бузі.

Серед виробів лозоплетіння помітна риболовна верша. На перший погляд, старовинна, якби не алюмінієвий дріт, використаний майстром. Іван Лівчук припускає, що її вона з’явилася десь у сорокових роках минулого століття. Поруч – виплетені з кори верболозу личаки, які екскурсовод жартома називає «українськими мокасинами», кошики різних розмірів. Раніше в музеї зберігалися роботи відомого на Вінниччині майстра лозоплетіння Івана Тесленка. Нині залишилася одна з перших його робіт – невеликий плетений кошик із довгою ручкою, створений ще у шкільні роки.

У музейному куточку, присвяченому Другій світовій війні та історії зброї, виставлено німецькі каски, фляги, багнет від гвинтівки Мосіна та німецька рація у металевому ящику. І навіть саморобна двоствольна мисливська рушниця. Ці знахідки, пояснює Іван Лівчук,  трапляються біля села Олександрівка, де в роки німецько-радянської  війни точилися важкі бої.

Зібрано в музеї і значну книжкову колекцію. Серед авторів – Олесь Гончар, письменник-гуморист Олег Чорногуз, уродженець розташованого неподалік Іванополя села Іванів і ціла добірка краєзнавчих досліджень, збірників авторства «батька-засновника» музею Павла Ткачука.

Поки розмовляємо, за вікном неспішно тече сільське життя. Не всі за цими стінами знають, що у приміщенні їхньої школи зберігаються матеріальні і духовні свідчення історії їхнього села. Музей займає лише одну кімнату, а вітрини тут зроблені зі старих радянських парт. Але поки є люди, готові берегти ці речі й розповідати їхню історію, минуле Іванополя має шанс не стертися з пам’яті.