Ось і останній урок, закінчення якого так нетерпляче очікує увесь клас. Кортить швидше вибігти на шкільний дворик, насолодитись теплим травневим днем. Вітрець за вікном, ніби шепоче: не сиди за партою…

Не засиділись… Ми ще здививовані, ми ще на уроці, хоч подумки на вулиці. А з коридору, де зібралися батьки, чуємо їхні вигуки. Хтось кричить, хтось когось кличе, хтось командує: «Усі – на вихід!» Ми ще не зрозуміли, що трапилося, але кожен здогадався: щось страшне і неможливе. Батьки, переважно матері, забігають у клас, хапають дітей – за руку, за одяг.. За «шкірку» і зі школи! Не розбираючись, хто свій, хто чужий. За мить ми всі стали «своїми».

– Винищувачі! Дивіться, над школою летять! – хлопчина років десяти показує пальцем у задимлене небо. Відтепер його дитинство забере війна.

За мною приїхав брат. Дорогою додому він холодно-спокійний, зосереджений. Чому їдемо повільно? Чому такою незвичною об’їзною дорогою? Брат не відповідає ні на мої дурні запитання, ані навіть на дзвінки. «Дорога зараз важливіше», – тільки й зірвалося з його покусаних губ.

… Я вдома. А значить можна відволіктись і зайнятися звичними справами семикласниці: побренькати на старій гітарі, щось намалювати… Крізь відчинене вікно кімнату заповнюють гучні і незрозумілі звуки… У небі кружляють бойові літаки.

Переповнений страхом крик матері перериває ідилію:

«Швидше спускайся з другого поверху!.. Скоріш, у підвал!!!»

А за вікном – залпи, свист літака і їдкий дим.

Здавалося, травневий легіт оскаженів до урагану і заніс нас у підвал… Чи то несло вибуховою хвилею?

Упала зі сходів, забила ногу… Шок – чи то від болю, чи від страху.  З десяток хвилин сидимо, кашляємо від диму і нестачі повітря… Знову вибух. Далі душитися у чаді нема сил. Наважуємося вийти. Я, мати, батько і кіт на моїх руках. Над нами чорне небо, задимлене, закіптюжене, розшматоване залпами.

Перший день війни: винищувачі над школою, перерваний урок, біль у нозі.

Кіт відтоді не злазив з рук і перестав дряпатися…