Мені було одинадцять чи то дванадцять, коли Кузьми не стало. Я не знала, хто він, але добре пам’ятала кожне слово пісні «Старі фотографії». Тоді я не відчувала втрати. Відчувала її з дорослішанням. А переглянувши фільм режисерки Ольги Ряшиної, «Я, «Побєда» і Берлін», відчула, як туга втрати переповнює.

Стрічку, що вийшла у прокат 14 березня 2024 року, створено за мотивами однойменної повісті Кузьми Скрябіна. Вона про яскраві 90-ті, а ще про те, як за три дні до запланованого концерту музикант-дебютант Кузя вирушає зі своїм другом Бардом до Берліна. На старій «Побєді», адже там є колекціонер, готовий обміняти ретро-автомобіль на новенький «мерс». Наївно Кузьма обіцяє своїй дівчині Барбарі повернутися додому на модерній «тачці», а колегам з гурту – встигнути на виступ. Та не так сталося, як гадалося…

Кінообраз Кузі створив Іван Бліндар. Перше, що спало на думку, коли почула з екрана його голос: «Як же він схожий на голос справжнього Кузьми!». Вже не кажучи про візуальну схожість – просто максимально реальна постать Скрябіна. Загалом акторський склад та гра потішили: всі на своєму місці.

Атмосфера 90-х, відтворена у фільмі, мене, людину 2000-х, заворожила: справжнє чар-ретро! Тогочасні молодіжні «маркери» на тлі заходу сонця: джинси, яскраві колготи, музейна машина… Картинки минулого, від яких тепліє в очах. Ніби переглядаєш чийсь старий фотоальбом, де за кожною світлиною – своя особлива історія. А під музичний ретро-супровід це навіть трішки «мурашить».

Переглядаючи фільм тільки те й робила, що вмикала «Shazam», аби не забути все почуте. Попри те, що більшість мелодій та текстів мені знайомі, кінострічка змусила наново їх полюбити. Комусь може видатися, що музичного супроводу у стрічці надто багато. Комусь але не мені. Мені було саме в міру.

На моїй пам’яті це перша українська робота в жанрі пригод. «Я, «Побєда» і Берлін» тішить, дарує легкість, розважає, надихає… І посилює бажання перечитати біографію Андрія Кузьменка та його твори, ще раз побачити легенду зблизька.