Скоро закінчується весна, яка так і не почалась. Я пам’ятаю сльози та квіти, вибухи та спів пташок, новини та хвилини спокою. Вже понад 80 днів з початку повномасштабної війни, а українці досі живуть у лютому. Час зупинився, здається, назавжди. Але навіть у таких обставинах є промені світла.

Війна почалася не цією зимою, а давно, ще у 2014 році. Мій тато потрапив в АТО, коли я була у 8-му класі. Хотілось би розповісти про дитячі сльози, але це не так цікаво тепер. Фантазія тринадцятирічної дівчинки малювала жахливі картини війни.

Хто знав, що реальність виявиться гіршою.

Єдине, що заспокоювало мене, – фотографії, які мій батько регулярно надсилав. Перебуваючи в жахливих воєнних умовах на лінії фронту, завжди знаходив дещо красиве: цвіт яблуні, усмішки та жарти співвітчизників та ласкавих песиків чи котиків.

Я яскраво пам’ятаю світлини маленьких кошенят та цуценят, що були разом з військовими. Вони допомагали підтримувати бойових дух та вносили щасливі моменти у життя чоловіків. Сергій Блащук, учасник бойових дій, 2018 року потравив у 72 ОМБР імені Чорних Запорожців. А ще раніше став моїм батьком. Він розповів кінематографічну історію одного собаки, що був разом на фронті.

«В одному із сіл Луганської області,де відбувалися бойові дії, до нас прибилося двоє кудлатих цуценят. Звідки вони взялися? Чи хтось підкинув, чи звідкілясь прибігли? Ніхто не знав. Були цуценята дикуваті, до рук не давалися і завжди ховалися під ґанком розбитої хати. Ми їх підгодовували і потрошки привчали собаченят до себе.

Одного вечора ворог почав обстріл позицій біля села. Кілька снарядів прилетіло поблизу хатинки з кудлатими. Одному з песиків, коли той перебігав вулицю, осколком відсікло хвоста. Я згадую чому саме ми взяли їх до себе… Або то так обстріл справив на нас враження, чи те, що собаки прибігли до кухні на запах їжі. Але вирішили всією командою взяти їх до себе, підгодовувати». 

Так в українському війську стало більше на двох солдат. Чотирилапих.

Дні летіли, мов хвилини. Песики вже пів року наповнювали життя військових утіхою. Спершу це були маленькі грайливі цуценята, що довірились своїм рятівникам. Та з часом вони перетворилися на собак з досвідом «бойових дій». Всі тварини села знали і боялися цю пару, яка скрізь і всюди трималася разом. На нову позицію собаки приходили потемки і допомагали бійцям нести варту.

Згодом почалася ротація у військових.

«Разом з технікою до потяга рушили і наші собаки. Їх помістили на платформі біля військової техніки, ми обладнали їм надійний притулок від дощу та вітру, бо потяг їхатиме декілька діб. На зупинках приходили до них, годували та гралися з ними. Але на одній зі станцій хтось вирішив відпустити собак побігати. Коли ж оголосили рух потяга, замість двох на своє місце прибігла одна».

Потяг рушає, солдати шукають пропажу, але пес так і не прийшов. Звісно, військовим було сумно. Ця пара зоставалася з ними при найстрашніших обстрілах, допомагала нести варту, навіть надихала. Це вже були не просто собаки, а справжні бойові друзі.

«Того, що залишився з нами, забрав до себе один із солдатів».

Минув час. Десь із пів року. Якось батько побачив на одному з районних сайтів розповідь про дивного песика. Той не мав хвоста, сидів на пероні вокзалу, ніби чекав когось. Фото українського Хатіко розлетілося по чатах і дійшло до наших військових.

«Ми впізнали в тому сумному собаці свого старого друга».

Солдати зібрались і поїхали до цієї станції, де нарешті змогли зустрітися з загубленцем. Кудлатий герой дочекався: він пам’ятав своїх рятівників, які колись прийняли його з другом. Радісно привітав своїх улюблених військових. Зустріч видалася галасливою і веселою: усі бійці були облизані, а собаці дісталися ласощі. Вірність – найбільша віддяка чесного пса.