Донецькі нотатки

Потяг спроквола сунеться від станції до станції. Їхні назви читаються немов з інформаційних повідомлень літа 2014 року про визволення Донбасу: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка… Ось і Костянтинівка – кінцева станція, приїхали. Далі в бік Донецька київські поїзди ще не йдуть. Місцевий вокзал – як ворота в інший світ: «Донецьк, Горлівка, Макіївка», – голосно гукають водії – перевізники у потойбіччя, на, як кажуть чиновники, непідконтрольну територію. Поки що непідконтрольну.

Разом з американськими колегами-журналістами Джоном Діллоном і Романом Кокодиняком після зустрічей у столиці, зокрема і зі студентами-грінченківцями, приїхали сюди поспілкуватися з друзями, з якими понад два десятиліття тому створювали Всеукраїнську еко-журналістську асоціацію ВЕЖА. Роман тоді допомагав активістам громадського екологічного руху та журналістам об’єднатися у потужну, як ми тоді мріяли, організацію.

– Артемівськ!.. Артемівськ!.. – гучно пропонує свої перевізницькі послуги огрядний бородань.

– Не Артемівськ, а Бахмут, його вже два роки як перейменували, – зауважує йому місцевий журналіст Володимир Березін, який нас зустрічав.

– Бахмут!.. Бахмут!.. – тут-таки виправляється чоловік.

Український Донбас

З Березіним знайомі понад чверть століття. Звісно, за цей час він посоліднішав, навіть бороду завів. Але емоційність, жвавість у спілкуванні такі ж, як і у часи «перебудови», коли 1989 року Володя разом з однодумцями створили в Артемівську «Еколого-культурний центр «Бахмат» і ще на початку 90-х активно боролися за повернення місту історичної назви. Проте Бахмутом Артемівськ став лише у лютому 2016-го. Вже після визволення.

– Якщо раніше, до війни, наше товариство займалося українізацією і нас місцева влада, кличучи «неформалами», відверто не сприймала, навіть нам протидіяла, то й нині мало що змінилося, – не стримує досади Березін. – Хіба що не так відверто противляться. Ті, хто нібито на службі у держави, отримують зарплатню – працівники освіти, культури, –  часто-густо працюють проти держави! Такі собі латентні «сепари». Так, маємо звільнити від ворога окуповані території. Але вже нині треба серйозно міркувати, як їх повносило інтегрувати в Україну – не лише соціально, економічно, а духовно, ментально. І працювати над тим, щоб широкий загал бачив український Донбас!

– Оце їдемо вулицею, яка донедавна була Правобережною, а тепер носить ім’я нашого земляка Олекси Тихого, дисидента, одного із засновників Української Гельсінської групи, – долучається до розмови Євген Шаповалов, голова Товариства ім. О. Тихого. – Завершуємо проект створення спільного проспекту Олекси Тихого, який з’єднає п’ять міст Донецької області: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Олексієво-Дружківку та Костянтинівку. Матимемо єдиний проспект, з наскрізною нумерацією будинків.

Отак за розмовою доїхали до старовинного одноповерхового будинку редакції газети і сайту «Провінція». Спілкуємося виключно українською. В кімнаті на стіні помічаємо колоритний плакат.

– У нашому місті вчергове почався набір на безкоштовні курси української мови, – Березін показує оголошення у свіжому числі «Провінції». – Запрошуємо всіх, хто хоче вдосконалити свої знання, створити навколо себе українськомовний простір, подолати бар’єри у спілкуванні, більше довідатися про українську літературу, історію та культуру. Особлива увага до молоді. Старшокласникам наголошуємо: на безкоштовних курсах української мови в Костянтинівці можна готуватися до ЗНО та ДПА.

Березін вибачається за певний безлад: в приміщенні вже тривалий час триває ремонт. Розповідає, як наприкінці квітня 2014-го будівлю намагалися підпалити.

– У двох кабінетах з тильного боку розбили вікна, вкинули «коктейлі Молотова», почалася пожежа… Це просто щасливий випадок, що вогонь не знищив усю редакцію: луснула пластикова водопровідна труба і вода залила полум’я. А до цього проросійські активісти неодноразово погрожували співробітникам редакції розправою, на дверях і сусідніх будівлях писали матюки, сепаратистські гасла.

Під тиском озброєних бандитів 1990 року «Провінція» вперше з моменту заснування припинила вихід. На базі захопленої редакції друкувався «бойовий листок» бандформування. Тоді Березіну поталанило уникнути розправи – встиг виїхати з Костянтинівки. Але так щастило не всім.

Ярослав

– Ярослав Маланчук, громадський активіст, – представляє Березін чоловіка кремезної статури. – Очолює місцевий Благодійний фонд «Донбас Український» та осередок ВО «Свобода» В 2017 році організував ОСББ і заклав тут перший камінь на місці майбутнього пам’ятника Тарасові Шевченку. А в дні окупації потрапив у полон, пробув 70 днів у гіркінській катівні. Під тортурами.

– Воно все йшло до того,.. до 2014 року, – неспішно каже Ярослав. – На людей сильно впливала російська пропаганда. Наприклад, на московському ОРТ, демонстрували інформаційну стрічку з нашими міськими оголошеннями. А старі радянські фільми, переважно воєнні, які постійно «крутили» по телебаченню! Людям тихо і методично вдавлювали в мозок, що «ми адін народ». А з кінця 2012 року – ще й про те, що «Донбас корміт всю Украіну», хоча цифри свідчили геть протилежне. З цього все й починалося. А потім з’ясували, що сюди було заслано людей, котрі три роки вели агітацію: в Росії, мовляв, усе класно. Капали на мізки обивателя, що військові пенсіонери в Росії на одну місячну пенсію можуть жити цілий квартал, що у нас заробітна плата тисяча, а у Росії – п’ять тисяч… Хоча насправді, якщо перевести за курсом, то це були майже однакові гроші.

– Як вони захоплювали владу в місті?

– Брали відділки поліції, будівлі органів влади. Першим був Слов’янськ, потім Краматорськ, далі Костянтинівка, де я залишався. Ввечері, коли йшов додому, до мене під’їхали люди у військовій формі, вийшли з машини, всі озброєні. Вдарили прикладом по голові, я впав на землю. Потім мене били, кинули в багажник машини, відвезли в місцевий відділок поліції. Там зв’язали руки, зав’язали очі, знову били. Знову кинули в багажник і повезли кудись далеко. Спочатку опинився в одиночній камері, потім перевели до загальної, і вже там дізнався, що це будинок Слов’янського управління СБУ. До цього, коли мене катували, ставили дурні запитання: де сховав зброю, амуніцію, чому розмовляю українською мовою, чому я вступив у партію «Свобода»… Періодично катували. Мене і моїх співкамерників, усіх, кого схопили. Було таке: якщо тебе посадили на підлогу, повинен сидіти, а не стояти, якщо тебе поставили, повинен стояти, мовчати. Замість туалету був бутель. Дуже хотілося пити. У камер у набили десь 14-15 людей, а на день давали п’ятилітровий бутель води. А катували? Відрізали палець, кололи шилом живіт, штрикали ножем в ногу, приставляли пістолет чи автомат до скроні, імітували розстріл. Найстрашніше було, коли били по колінах міліцейським дубцем чи пластиковою трубою. Ці рани з часом починали гноїтися, а медпрепаратів не було… Вибивали зуби, в мене була тріснута щелепа…

– І про що допитувалися під час тортур?

– Питання ставили тільки у першу ніч. А після цього вже нічого не питали, просто заходили і били. Було дуже важко, спати не могли… Якщо помітили, що спиш, будили шокером. Ми домовлялися будити один одного, якщо хтось засне… Досі нога і рука німіє…

– Чим це все закінчилося?

– 21 травня нас перевели в міський відділ поліції Слов’янська, там були трішки легші умови. В камері мали вільний доступ до води й туалету. Там уперше за цей час побачив себе у дзеркалі. Нас вже не били, були тільки моральні знущання: нам зранку і ввечері вмикали гімн Росії, давали читати їхню пресу, казали, що України вже немає.

– То були росіяни чи «свої»?

– За вимовою було зрозуміло, що частина з них були росіянами. До 21 травня під час тортур в мене були зав’язані очі, і я не можу сказати, були то кадрові військові чи ні. Один навіть говорив іншому: «Що ти мені номер машини називаєш з чотирма цифрами, коли має бути три»! Напевно, він тільки-но приїхав в Україну. Вже пізніше, в останній тиждень перед звільненням, коли возили копати окопи, бачив в охорони нашивку «Російська Православна армія». Частина бойовиків була з місцевих. В підрозділі, що нас охороняв, командиром був бойовик на прізвисько Бабай. А охороняли і місцеві, і росіяни. Зокрема, ті, хто перебрався сюди два-три роки тому.

– Які стосунки складалися з тими, хто сиділи разом з Вами?

Сидів разом з цікавими людьми: театральний режисер з Києва,.. Денис, він займається організацією фотовиставок, був студент з Лиману, їхав додому і його схопили.

– То все ж таки що Вам інкримінували?

В мене не було ніякої посади, я був простим оператором насосної станції на водоканалі. І громадським активістом: ходив на мітинги, виступав за Україну.

– Момент свого звільнення пам’ятаєте?

– А як його забудеш? В ніч з 4 на 5 липня, рівно опівночі, нас відчинили. Зі словами: «Вони всі пішли і сказали вам віддати ключі, щоб відчинили решту камер». Тим різні люди сиділи: політичні, за всілякі порушення, кримінальні. Нас просто залишили.

– Слава Богу, що все хоч так минулося…

Ми тоді так і думали. Звісно, знали, вірили, що наші прийдуть, але що з нами буде?… Навіть готувалися до бою, до бомбування, артобстрілу… І їжу збирали, з тої маленької частини харчів, що нам давали, економили.

– А тоді, одразу після звільнення?..

…Знайшли там телефони, зідзвонилися з Києвом, пізніше на нас вийшли якісь люди, сказали що нам перетелефонують. О третій ночі нам зателефонував якійсь «дядя Міша» і сказав, щоб ми виходили, але обережно. Отак по телефону нас і «провели»: казали куди іти. Прийшли в будинок, нас поселили в квартиру і сказали чекати. Далі два місяці лікування в Києві, потім період реабілітації. Держава мені нічого не дала, ніякого статусу. Мої побратими допомогли мені з реабілітацією, з грішми, ліками, пройти різні обстеження. Волонтери з благодійної організації «Блакитний птах» надали психологічну допомогу. Бо таки «надбав» у цьому пеклі психологічні проблеми. Запальність, нервозність, безсоння, навіть якась боязнь.

– Відтоді минуло чотири роки. Що відчуваєте зараз, коли згадуєте ті події?

– Загарбник мусить піти з нашої землі. Це наша країна, наша держава, ми маємо самі вирішувати як нам жити, з ким дружити, що їсти… Я людина віруюча і не тримаю зла. Звичайно, образа в душі є, відчуття пригнічення залишається, тому що за цей короткий період людина розуміє, яка вона беззахисна. Це лишає у свідомості свій відбиток, але тримати злість глупо. Бо в цих людей Бог забрав розум. Вони ніколи не читали історії – ані своєї ні української…

(Далі буде)

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company