… Сонце припікає голову через вікно в їдальні, гаряча кава обпікає горло, але млинчик у горло таки не лізе. Рука тягнеться за цукеркою.
– А хто такі колаборанти? Чим вони гірші від просто росіян?
Питання від вітчима вводить мене в ступор. Рука завмирає над цукерками в яскравій червоній обгортці від «Любімов».
Справді, хто ж вони такі!?

– Ті, хто співпрацюють із ворогом. Проблема в тому, що вони за паспортом типу «наші», але фактично — гнилі «пророси».

Відкриваю Вікіпедію: «Колаборант – особа, яка усвідомлено співпрацює з окупаційною цивільною чи військовою владою на шкоду власній країні».

… Беру цукерку, розгортаю яскраву фольгу. За столом звично обговорюємо новини про диверсантів, про мітки на будинках, про тих-таки колаборантів. Як же легко й чітко я відповідаю на питання про зрадництво. А інакше й бути не може.

А як же було колись? В уяві постає загадковий персонаж зі стандартним російським прізвищем Петров.

Віктор Петров

Цей творець культури довший час лишався в тіні через неоднозначність особистості. Нині він у сонмі найяскравіших постатей наших 20-х. Отже, можна бути довгий час колаборантом, але згодом стати для суспільства цілком шанованим?

«Усе починається з коробки цукерок, яка падає на підлогу наприкінці вересня в помешканні на вулиці Фундуклеївській – там, де вона скочується вниз, сходить терасами, клумбами, наближаючись до свого завершення, до перехрестя. Цукерки розсипаються по підлозі». Цитую «Анадоку» Софії Андрухович. Справа тут, звісно, не в цукерках, а радше в культурно-історичних контекстах. Йдеться, як це не видається дивним, про… таємниці розвідки. Розвідок, якщо точніше: німецької та радянської.

Повернемося до нашого героя… Хто він насправді?

Автор викривальної антисталінської брошури «Українські культурні діячі УРСР – жертв більшовицького терору» і кавалер ордена Вітчизняної війни. Співробіник німецького військового відділу пропаганди та московського Інституту історії матеріальної культури. (2)

Поза цим – український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик та культуролог, доктор історичних та філологічних наук. І зачинатель українського інтелектуального роману та основоположник романізованої біографії.

Віктор Петров. Він же: В. Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо. Він був тим, хто «просочувався крізь пальці, наче пересохлий папір». Попри те, що «наші двадцяті» перетворилися на «Розстріляне відродження», Петрова заарештували лише 8 червня 1938 року. 21 червня, за свідченнями дослідників, він виходить із в’язниці… агентом каральних органів.

«Однодумці». Максим Рильський, Микола Зеров, Віктор Петров

На початку 1941-го Петрова призначають директором Інституту українського фольклору. Потім – війна, окупація, евакуація в Берлін, переїзд до Мюнхена. Неоднозначна особа, яка на деякий час «розчинилася» серед німців, згодом пропала з овиду тамтешніх українських громад і вигулькнула… співробітником московського Інституту історії матеріальної культури. Такі метаморфози!

Його тимчасове резонансне зникнення породило легенди про самогубство (майже як герой його повісті «Без ґрунту» Линник). Дослідник Ігор Качуровський припускає, що розвідництво В. Петрова «не стосувалося нашої еміграції, а було пов’язане з перебуванням на посаді в гітлерівському Східному міністерстві». Сам Петров свідчив, що перебував на службі в Міністерстві зовнішньої торгівлі, а під час окупації був бійцем партизанського загону імені Берії. Після містичного зникнення та появи розповідав колегам, що мав два завдання: вбити Гітлера у Вінниці та за можливості очолити український уряд.

Хай там як, але В. Петров під псевдо Домонтович писав про українську культуру відверто та неокласично: від наголошень на «літературних асоціаціях, що обмежуються «великим» російським письменством» («Онєгін» Пушкіна) до «донжуанізму навпаки» в асоціальному «Докторі Серафікусові»». Петров як етнограф вивчає народні вірування українців, легенди про відьом. Об’єктами його дослідження стають культ вогню та слов’янська міфологія. Разом із Євгеном Марковським вивчає український вертеп. Зрештою, пише монографію про походження українського народу.

Проте в жодному разі Віктор Домонтович не став співцем соціалістичного реалізму. Він пише про українців, творить український культурний простір, п’є вино з неокласиками. Агента НКВС-КДБ не ув’язнюють і не утискають. До речі, під час німецької конференції стосовно винищення караїмів він рятує цей народ аргументом, що караїми мали аристократію. Отже — вони не євреї.

Віктор Петров – археолог

Цікавим є похідний смисл його псевдо. «Damauntas» із литовської – «той, що баламутить воду». За даними самого Віктора Петрова, псевдонім Домонтович він знайшов в українських документах литовського періоду.

Він доживає віку і вмирає своєю смертю в тихій київській квартирі, уникнувши ув’язнення, тим паче – смертної кари. То, можливо, він не колаборант, а людина, яка вижила в період тоталітаризму. Дослідник Андрющенко публікує доповідну записку КДБ УРСР за 1965 рік про ту ж таки розвідницьку діяльність, за яку Петров отримав орден Вітчизняної війни. А визначний літературознавець з діаспори Юрій Шевельов, уже після «легалізації» Віктора Петрова-Домонтовича в Москві, оцінюючи його літературний набуток, однозначно стверджував: «Радянська система не може претендувати на Домонтовича-письменника. Вирішальні тут не кілька виразно протирадянських оповідань – їх можна було написати на спеціальне завдання. Вирішальні тут, власне, аполітичні твори Домонтовича. Увесь їхній світогляд, уся система думання, уся проблематика настільки чужа радянським,.. що тут не можна говорити про якусь фальш чи підробку».

… Скільки всього збіглося докупи! Запиваю шоколадну цукерку кавою, споліскую філіжанку. Вода стає каламутною…

Чи можна ідентифікувати зрадництво в подвійній окупації? Певно, ні.

Чи можу я сьогодні так ідентифікувати колаборантів, називаючи їх прямо, не сумніваючись? Можу! Бо нині маємо власну державу. І є окупант, який загрожує її існуванню.

… Філіжанка після декількох ополіскувань стає чистою. Слідів нуль.