Кожні вихідні тепер починаються для мене однаково: перехопивши сніданок, іду відчиняти двері культурно-мистецького центру. Тут, у будинку культури моєї Баришівки, містечка під Києвом, о тій порі збираються люди. Не для розваги, а для дуже потрібної справи: плетуть маскувальні сітки.

… Основу сітки натягують звечора – щоб плетільники бралися до роботи не гаючись. Спандекс камуфляжного забарвлення переплітають зі смужками чорного кольору. Працюють завзято, у супроводі пісні: позаду з портативної колонки неголосно лунає: «Всюди буйно квiтне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина».

– Коли привезли нашим хлопцям смаколиків, ті спершу нітилися, відмовлялися. Але я сказала: вам треба сили. І змусила всіх поїсти домашньої мамалиги. Вона така ароматна вийшла, з м’ясом…

Це Наталія, організаторка волонтерського об’єднання «Баришівська хунта», розповідає про поїздку на фронт. Плетільниці слухають її, не відриваючись од праці, підохочують кивками: схоже, уявили той неповторний смак страви…

– А після цього не втрималася і на виході всіх обнімала й цілувала. То старший казав, що дехто спеціально заходив двічі…

Веселий сміх прокотився залом.

Отак, допомагаючи захисникам, люди невимушено спілкуються, зігріваються у цих розмовах душею. Але і в їхню побутову балачку втручається війна. Двері залу час від часу розчиняються: приходять люди, приносять ліхтарі, їжу, банки для окопних свічок – усе туди, на передову. І тут-таки долучаються до роботи. За кілька годин руки починають німіти. Але люди затято працюють. Мають із чим порівнювати: там, на фронті нашим стократ важче.