Мого дідуся Олега не стало пів року тому. Я вперше пережила втрату близької людини, вперше допомагала організувати похорон. Для більшості ця втрата стала раптовою, я ж наче «готувалася» кілька літ. В останній нашій розмові встигла сказати дідусеві, як сильно його люблю. А він розповів, що знову ходив до архіву шукати інформацію про наш рід. Дослідження свого коріння було справою його життя. Я йому пообіцяла її продовжити.

Дідусева памʼять уміла вибирати. У свої 76 він, бувало, забував, на якому курсі я навчаюся, часом двічі перепитував про щось побутове, поточне, але щодо головного, чому присвятив себе, його памʼять вражала феноменальною безпомильністю. Тут він не згадував, а просто діставав звідкись уже готові історичні дати, імена, навіть деталі.

Іноді мені здається, що його памʼять мала окреме місце побутування. Як архів, або кімната, де все збережено. З мого малечку він вражав мене цим дивом пам’яті, оповідаючи історії про нашу родину, яка, приповідав, «така ж як інші, хіба, що у ній трохи більше драми». Ці розповіді шокували, боліли. А водночас були дуже впізнаваними – очевидно, тим гірким досвідом, який століттями наживали мільйони українців. Саме дідусь і його оповідки сформували мене як (хочу вірити) свідому українку.

Одного разу вирішила прихопити до дідуся камеру – зафільмувати його розповідь про історію нашого роду. Можливо, для себе, а можливо, і для тих, чиї дідусі не можуть потішити такою памʼяттю, і для кого історія України ховається у книжках.

Дідусева квартира зустрічала вистояним запахом книг, старого дерева і чогось дуже домашнього. Книги тут усюди: на полицях, підвіконнях, на столі, у нерівних стосах. Вони повновладно господарювали у цій оселі, інколи ловила себе на думці, що дідусь тут їхній скромний гість. Ступаю за поріг,  намацую ногами свої рідні капці, а тимчасом дідусь повідує, що не спав пів ночі, що «готувався». Хоча насправді його підготовка –  спогади, які з ним нерозлучні.

На столі – книга. Бере її обережно, обіруч, ніби вона може розсипатися. Пальці трохи тремтять. Розгортає – а вона озивається тихим сухим шерехом. Шевченків «Кобзар». Єдине, що залишилося від старої хати, чий попіл давно розвіяли вітри.

Починаємо розмову із жінки, яка, здається, заклала фундамент нашої родинної затятості. Розпитую дідуся про його бабусю Феодосію: вона пережила кілька режимів і не скорилася жодному.

Моя прапрабабуся Феодосія Павелко; початок 1950-х.

Дідусь починає говорити так, ніби читає текст, давно вивчений напамʼять. «Ще до революції бабуся Феодосія була скарбником церковної громади. Коли до влади прийшли більшовики, то вони ж вели боротьбу з релігією. У бабусі вимагали ключі від церкви і церковну касу. В неї грошей, каси не було, ну а ключі вона їм віддала».

Все це сталося після 1917 року, коли нова більшовицька влада пішла війною і грабунком на церкви. Для сільських громад це стало сатанинським знаком біди: звичний світ пішов прахом: храми, які віддавна були центром життя, духовності, більше не належали людям. Те, що здавалося одвічним, непорушним, виявилося беззахисним.

«Перед цим був період окупації денікінцями. Вони бабусю били, мучили. Шукали дідусевого Никифора, який був у «червоних партизанах». Намагалися вибити у неї зізнання, але, очевидно, вона їм нічого не сказала. Бабуся була вагітною і після допитів передчасно народила дівчинку, яка за кілька днів померла».

Мовчки вдивляюся в альбом, перехоплюю зі старої світлини пильний погляд прапрабабусі Феодосії. А та дивиться так, наче хоче сказати мені щось дуже важливе.

Коли почалася колективізація, дідусева родина відмовилася вступати до колгоспу: «Їхній багатодітній родині залишили невеликий город, а решту землі  усуспільнили, забрали в колгосп. Коня теж забирали, знущалися з нього, довели до загибелі. Дідусь і бабуся виживали  ремеслами».

Селян, які відмовлялися вступати до колгоспів, часто записували до «куркулів» або «антирадянських елементів». Це був фактичний вирок, часто смертний.

Для родини мого дідуся усе закінчилося тюрмою: непокірну Феодосію Павелко засудили до ув’язнення. «Через стан здоров’я тюремна адміністрація і фельдшер вирішили відпустити бабусю помирати додому. А вона, на зло всім, вижила і прожила далеко за 80 років».

Вже після в’язниці, аби врятувати родину від безхліб’я, моя прапрабабуся влаштувалася вишивальницею в артіль. «Жінкам давали надомну роботу, узори якісь давали, давали тканину, нитки, і вони вишивали. Щось їм там платили, символічну плату, аби можна було хоч якось існувати».

Намагаюся уявити цю сцену: жінка, яка пережила репресії, мережить чужими нитками чуже полотно. Виболює осоружними узорами свою біду, свій відчай, своє безправ’я.

Іронія долі: за цю працю її, колишню увʼязнену, «антирадянський елемент», нагородили грамотою, скріпленою підписом… самого Сталіна. «Десь, мабуть, ближче до кінця 30-х, деякі роботи бабусині з цієї артілі «Червоний промінь» в Санжарах відібрали на всесоюзну виставку в москву. І там ці роботи оцінили – з присудженням якогось диплома. На ньому дійсно стояло прізвище і підпис Сталіна».

Диплом не зберігся. В німецьку окупацію прабабуся його нишком спалила – зі сталінським профілем і його ж автографом. Од гріха подалі.

А родовий осідок Феодосії Павелко забрав Голодомор. Щоб урятуватися, родина віддала свою хату за мішок зерна. Лантух той виявився «обманкою»: зверху трохи пшениці, а під нею відвійки. Але й цього вистачило, вижили.

Родина моєї прапрабабусі Феодосії та прапрадідуся Никифора Павелків. Унизу між ними моя прабабуся Олена, а у верхньому ряду –  її брати Микола та Володимир; кінець 1930-х рр.

Понад двадцять років никалися без власного дому.  «Аж до 1956 року не було своєї хати, тільки, як кажуть, в найманих чи по сусідах».

Поставши у 1957-му, їхня хата… знову зникає. «Закінчивши інститут, зустрів жінку з нашого села.  Вона й  ошелешила новиною: “А ти що, не знаєш, що у вас хата згоріла?”». Дідусь розповідає так, ніби це сталося вчора. «Кілька днів минуло, бабуся ще була захрипла від голосіння… Загинула хата, загинули речі…».

Я уявила цей вогонь. Цей моторошний тріск дерева, дим, який заходить у легені, голос, що рветься від розпачливого крику. Речі, які зникають. Назавжди.

І серед усього – книга. Та сама. «Кобзар». Єдине, що лишилося від хати, про яку сім’я мріяла роками.

… З дідусем гортаємо його альбом. Фотографії тут – не про історичні події, а про повсякденне життя. Ось прабабуся, дивно схожа на мою маму.

Дідусь Олег з його батьками Оленою та Борисом Кошлатими; 1967 р.

Дідусь перехоплює мій зацікавлений погляд.

«Мама працювала на «кінопередвижці», була однією з двох жінок-кіномеханіків на область».

Прабабуся Олена у молодості; 1946 р.

Це звучить майже як деталь із фільму. Жінка, яка возить селами кіно.

«Мама Олена і бабуся Феодосія мали схожі характери, вирізнялися емоційністю. Не були байдужими, особливо до своїх близьких. Незважаючи на ті умови, прямо скажемо – нелюдські, вони не зачерствіли, з любов’ю і, я б сказав, трепетно ставилися до онуків».

Прабабуся Олена з онучкою, моєю тіткою Ярославою; 1977 р.

«Не зачерствіли» – ще один рецепт стійкості.

Дідусь мав складні стосунки зі своєю мамою, проте бабусею, зі слів уже моєї мами, вона була чудовою. «Я схожа на неї ззовні,–  розповідає мама. –  Коли була малою, вона здавалася мені просто бабусею: ніжною, доброю, дуже люблячою. Вона нас із сестрою гляділа, поки батьки працювали». З усмішкою додає: «Батьки казали: “Бабуся вас балує”. Так, вона нас балувала. Ми були її «квіточкою» і “зірочкою”».

Моя мама Лариса та моя тітка Ярослава у дитинстві; 1982 р.

Ця ніжність – поруч із історіями про тортури, голод і втрати.

Мама веде мову далі: «Зараз, коли згадую бабусю як жінку, як особистість, думаю, що вона була дуже творчою: вишивала, шила, красиво малювала, співала, грала на гітарі. Хочу сподіватися, що я на неї схожа  не тільки зовні».

Моя родова історія не закінчується. Вона триває в умовах великої війни росії проти України. Мій батько, його брат – етнічні росіяни, які виросли в Україні, – нині воюють за неї. Це рішення, яке не поясниш просто словами «походження» чи «ідентичність». Це вибір.

Вони часто перебувають у жахливих умовах, але щоразу, коли мають змогу, повертаються до родини, додому. Памʼятаю, як мій тато свої «відсипні» дні після нічних чергувань проводив у дорозі, аби тільки побачити сімʼю.

Усіх в нашому роду тягне додому, до рідної Полтавщини. Пейзажні алеї, будинки, чарівна полтавська весна, люди, мова змушують повертатися, хай як далеко не занесла б доля. Завжди, коли сумую за рідним містом згадую слова моєї прабабусі Наді. Остарбайтеркою в нацистській Німеччині вона дала собі обітницю: «Сьогодні закінчиться війна, завтра я буду в Україні».

Моя прабабуся Надя, моя мама Лариса, маленька я та моя двоюрідна сестра Катя; 2006 р.

Тепер згадую ці слова як своєрідний родовий рефрен. Вони повторювалися і повторюються в різних поколіннях мого роду. За різних обставин. Не втрачаючи сенсу.

У нашого роду немає великого маєтку. Немає колекції реліквій. Багато було втрачено – через війну, голод, пожежі, переселення.

Але є книга.

Є звичка триматися, повертатися додому.

І є памʼять.

Наш рід – не виняток. Він справді «такий як інші». І саме в цьому головне. Це історія про те, як покоління за поколінням українці вчаться втрачати і знову будувати, боятися і долати страх, йти на поступки і чинити опір, залишатися людьми там, де це майже неможливо.

І якщо спробувати звести це до простих формул – отримаємо ті самі рецепти стійкості:

Пам’ятати – як дідусь Олег.

Не здаватися – як прапрабабуся Феодосія.

Любити – як прабабуся Олена.

Повертатися – як прабабуся Надя.

Боронити – як мій батько Костянтин.

І, можливо, ще одне: розповідати. Бо поки є ті, хто говорить, і ті, хто слухає, історія триває.