Йду на пари чи повертаюся з них, а за вікном галереї імені Віктора Огневʼюка на барвистих полотнах ввижаються мені звірі: жирафи, леви. Навіть пегаси! Що за фантастичні створіння, де їх шукати? Розгледіти зблизька не можу – зачинено. Не у вікно ж мені лізти? Потім скажуть: «Ох уже ці журналюги, крізь шибки просочуються…».

Та зрештою таки «дорвалася» до того «зоопарку», що розбурхував уяву. Виставка має напрочуд романтичну назву – «Мереживо світла». Її врочисто презентувала Київська дитяча школа мистецтв №5 ім. Лева Венедиктова. І це не звичайні картини. Це – витинанки.

Технічно вони нагадують паперові сніжинки, які ми вирізали у школі. Але матеріалом для цих витворів стала медична марля. Як зауважили майстрині, символічно: вона зазвичай прикриває і гоїть рани. Хоча працювати з такою «неслухняною» тканиною вкрай важко.

Саме слово «витинанка» походить від «витинати» – вирізати. Батьківщина техніки – Китай. Проте в Україні паперові витинанки відомі ще з часів Середньовіччя.

Мимоволі створила власну «печеру Платона», доки визбирувала символи у тінях на марлевих полотнах. Це той ще квест – розкласти сенси по полицях! Оглядала експонати, рухаючись за годинниковою стрілкою. Це зіграло ключову роль для розуміння усієї виставки. Інакше вона б сприймалася як вінегрет.

Найперші витинанки – ті самі, анімалістичні. Тварини зображені парами. Можливо, це «привіт» від Ноєвого ковчега? Бачимо двох вовків (або лисиць) на тлі повні, лева та левицю серед савани, котів у тернових хащах. Усі вони – хижаки на ніжно-рожевому фоні. А далі – буйвол і телиця. У силуеті бика проглядаються постаті людей, що крокують із верблюдами пустелею. А в її силуеті – пара гріє руки над ватрою. Поруч олень схилився над своєю супутницею, прикриває її могутніми рогами. Симетричні жирафи, статні коні… Світ у природній гармонії.

Потім з’являється кров. Робота «Червоний» Юлії Скрипки. Спершу бачиш лише колір, а потім розрізняєш крила величезної бабки. Це образ «Крилатої інфанти» – дитини-бабки. Бабка в багатьох культурах символізує переродження та безсмертя душі.

Ледь-ледь розрізняю на наступному полотні обриси оленятка в лісі. Картина темна, змазана, тривожна. Цей фіолетовий колір… бррр! Сюжет нагадує історію Бембі, що рятується від мисливців. І вони справді поруч: на сусідній витинанці вовк виє на місяць, а під скелею причаїлися мисливці. Чи то вони вже заплямовані кров’ю після полювання, чи то автор змалював їхній майбутній гріх. Ліс навколо містичний – дерева вкриті знаками, схожими на руни або східну каліграфію. Можливо, вовк відчуває засідку, і його виття – заклик до предків по допомогу.

І не дарма: покінчено зі спокоєм флори й фауни –  почалося зародження людства. Це наступна робота «Синій» із циклу «Крилаті інфанти України». Червоний зародок у лоні величезного метелика. Дитина захищена крилами, ніби коконом. Це метафора материнської любові або вищих сил, що бережуть нове життя посеред хаосу. Метелик тут – символ Психеї (душі).

Людський рід розселився по землі – Дерево Життя розпустило коріння. На одній із робіт Вікторії Гречухи на дереві сидять птахи. Можливо, це Адам і Єва? Бо ж пара птахів традиційно символізує першолюдей. Вони зображені реалістично, що контрастує з «піксельною», геометричною кроною. В основі – жовтий вазон, заповнений завитками, що нагадують Тризуб.

Слідом – розвиток sapiens, щоб стати Homo. «Лабіринт», де ключовим об’єктом є мозок – єдиний об’ємний, «живий» елемент на тлі геометричного гармидеру.

«Спочатку було Слово» – і як стрімко після розвитку мови понеслася наша еволюція! Витинанка «Тиша» спершу наче суперечить сама собі. Дивлюся на неї й мимоволі згадую «Крик» Едварда Мунка. Там – рот, що роздирається у беззвучному воланні. Крик, але мовчазний. А тут – дзеркальна алюзія. Неймовірно голосна тиша.

З рота людини вилітають птахи. Може, це ті самі слова-горобці, яких не впіймаєш? А може, це думки, що нарешті здобули крила, бо в грудях їм вже затісно? Мунківський герой кричав від безсилля перед світом, а цей мовчить, бо його внутрішній світ став переповненим. Він немов «витинає» свою тишу пташиними летами.

Після появи мови з’являється мистецтво – наскельний живопис. Панно «Сезон» – наче фрагмент печери. Цікаво, що фігурки тварин тут підвішені – вони ніби «вилізли» за межі своєї рами.

Як тільки людина навчилася думати, вона почала вірити. З’являються сакральні образи: Архангели та Євангелісти.

Раптом серед традиційних мотивів – слон! Робота Олександри Добрівської «Покров». Богородиця схилилася у захисному жесті, її вбрання оздоблене подільською вишивкою-оберегом. А на фоні проглядаються силуети слонів. Слон як символ мудрості та непохитної сили тут уособлює материнський захист.

Поруч – скандинавська міфологія та її благородний представник олень Ейктюрнір, ім’я якого перекладається як «дуборогий», що з його рогів стікає волога та дає початок 36-ти земним річкам. За легендою, він стоїть на даху Вальхалли і скубає листя світового дерева:

Олень Ейктюрнір стоїть на даху,
Лерадове листя скубе;
роги роняють краплі у Хвергельмір –
ріки такі напувають…

І вдруге зустрічаємо лейтмотив дерева життя під транслітерованою назвою «Іггдрасіль» – вічнозелений ясен, стрижень всієї скандинавської міфології. Він є типовим зображенням, збереженим у стародавній іконографії, зазвичай із двома симетричними фігурами, які стоять один проти одного, з деревом, що стало посередині. Ці два персонажі можуть по-різному представляти правителів, богів і навіть божества та послідовника людини.

Голубить очі розкішне бірюзове тло. На ньому рожеві та бордові квіти особливо контрастні, наче світяться зсередини. В основі дерева – дві фантастичні істоти, що нагадують левів або якихось магічних котів. Один темніший, прикрашений білими квітами, наче нічне небо. Його писочок облямований рожевим мереживом. А другий – охристо-жовтий із характерними цятками. Цю мордочку прикрашає біла ажурна серветка. У народному мистецтві такі звірі охороняють рід та домівку.

Це панно нагадало так зване наївне мистецтво (стиль Марії Примаченко та Ганни Собачко-Шостак). Але подивіться, як по-різному автори підійшли до теми: у Вікторії Гречухи дерево («піксельне» із синицями) структурне, «цифрове», а в Марії Шичкіної – казкове, наче вийняте з бабусиної скрині (ще й із об’ємним мереживом).

Третє «Дерево Життя», але вже від іншого автора, справді схоже на кремезний ясен і водночас на мапу думок.

Після скандинавських міфів нас жорстко повертає на землю «Гідра» Вікторії Гречухи: антиутопічний образ безголової постаті у діловому костюмі з краваткою. Якщо попередні роботи мене «замріяли», то ця повернула в реальність. Ба більше – у якесь царство мертвих: кістляві криваві руки намагаються схопити сполоханих птахів, що тікають із дерева-голови на тлі бузкового неба.

Це метафора жорсткого контролю людини за своїми словами та думками? Чи, може, це її ідеї, які намагаються вижити в тіні багаторукої потвори? Можливо, це символ системи, що поглинає індивідуальність. Для кожного свій сенс, але це точно зло, яке неможливо подолати одним ударом, бо воно постійно регенерує. Світ намагається перетворити нас на «людей у костюмах» із сотнею загребущих рук, але наше завдання – зберегти в собі ту вразливу «інфанту», яка вміє відчувати красу.

«Червоний» і «Синій» Юлії Скрипки в кінці злилися у завершальний «Рожевий». Як на мене, то тут більше кольору попелища. Фінал нашої багатовікової еволюції чи її переродження?

На відміну від перших «інфант» циклу, де силуети були дитячими, тут – сформована, доросла фігура. Людина пройшла крізь «Лабіринт» і «Гідру», і це позначилося орнаментом на її крилах. Але подивімося на рослини навколо. Це не казкові квіти, а хижі реп’яхи чи росички. Вони вчепилися за крила метелика, стиснувши його у фатальних обіймах.

Зріла душа, попри свій досвід, виявилася спійманою. Вона виросла, здобула навички, але світ виявився підступнішим. Вона застигла в моменті, коли її крила вже не для лету, а для того, щоб стати частиною колючого орнаменту. Життя виявилося не таким «рожевим», як марилося.

А що, як ця доросла фігура – Ісус, розіп’ятий на цьому колючому орнаменті? Він, хто пройшов крізь найбільші лабіринти людського страждання та подолав найстрашнішу Гідру гріха. І свідомо дозволив цим хижим реп’яхам себе спіймати. Свідомо прийняв цей колючий вінець і ці кайдани.

Це не пастка, це – Жертва. Реп’яхи тримають тіло, але вони не в силах втримати Дух. І ось із цього рожевого попелу щойно витинається Його безсмертна душа. Вона перероджується – чиста й невагома, як душа метелика.

Саме на такому сумовитому… ні, на цьому варіанті Воскресіння й зупинюся. Бо це цілком природно. Все завершилося смертю. Але й нового, світлого початку ніхто зупинити не в сназі.