У київській бібліотеці імені Володимира Винниченка Національна спілка фотохудожників України, столичний фотоклуб «9х12» представили виставку фоторобіт кінооператора Олега Маловіцького. Як зазначає сам Олег, це своєрідний підсумок-ретроспектива.

– Все своє фотографічне життя, я намагався знімати теми, які почав дуже давно: «Діти в місті», «Світло і тінь», «Динаміка спорту», «Геометрія», – розповідає фотомитець. – Для мене важлива не форма, а настрій, внутрішній стан, враження, взаємодія з аудиторією, їхні почуття, думки, емоції.

Олег почав серйозно займатися фотографією, коли вирішив стати кінооператором. П’ять років навчання на операторському факультеті Театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, у творчій майстерні відомого українського кінооператора Сурена Шахбазяна, дали можливість активно та плідно займатися творчою фотографією.

Часу і можливостей для заняття фотографією тоді було більше, зізнається Олег. Під керівництвом наставника Сергія Васильовича Пожарського, знімали дуже багато світлин. Тоді, у студентські 80-ті, його роботи вже експонувалися в Іспанії, Франції, Югославії, були відзначені на виставці в Німеччині.

А після випуску, коли почалися кінооператорські будні, було вже не до фотосправи.

Фотоапарат знову узяв до рук під час служби в армії. Знімав фоторепортажі та фотонариси для військових видань. А повернувшись зi служби, почав працювати на кіностудії «Київнаукфільм». Більшість часу знову займало кіно – творча фотографія стала хобі. У відрядженнях та експедиціях з ним завжди була фотокамера, і щойно з’являвся вільний час, Олег знімав, не заощаджуючи плівку. Знімав, проявляв, робив контрольні відбитки та збирав архів «на потім».

– Портрет Миколи Амосова зняв на летучці перед операцією, – згадує Олег. – Зробив 6 знімків, надрукував «контрольки»: 5 світлин були «звичайними», нецікавими, а одна… Оця… Коли славетного хірурга не стало, цей знімок став популярним.

Колись, представляючи Олега в товаристві, де його не знали, я казав: «Знайомтеся, наймолодший кінооператор кіностудії «Київнаукфільм». На той час Олегові було вже за 50. Ось такий чорний гумор…

Нас познайомив наш кінопроєкт «Інший Чорнобиль». Вже частково був відзнятий матеріал. «Переглянь, може з цього щось вийде», – сказав Олег.

Не відриваючись від монітора, переглянув все на той час відзняте, одразу побачив початок фільму, зателефонував Маловіцькому: «Олегу, це бомба!» Згодом світ побачив справді інший Чорнобиль – очима кінооператора Олега Маловіцького. Напевне, потрібен час, аби усвідомити значення відеодокумента, зафіксованого камерою, талантом Олега.

Серйозне повернення до творчої фотографії в Олега почалося наприкінці 2018 року. Можливо, й тому, що душа митця не могла бути у простої – чимало кінопроєктів, у яких брав участь Олег, без належної підтримки, в кращому випадку, так і залишаються незавершеними, на рівні ескізів й задумів.

Одна річ – розглядати світлини на екрані монітора, інша – мати нагоду наживо насолодитися надрукованими фотороботами майстра. На виставці представлено світлини, зняті лише на фотоплівку. Жодного цифрового фото! Опоненти «старих» методів скажуть: майбутнє за цифровими технологіями, аналогові знімки – це анахронізм.

– Цифрова фотографія мене не приваблює, – каже Маловіцький. – Люблю аналогову класику: знімаю на чорно-білі негативні плівки, зрідка на слайдові. Звісно, користаюся можливостями сучасної гібридної технології.

Саме завдяки майстрам, зокрема, Олегу Маловіцькому, можемо побачити красу некольорової, нецифрової, але такої глибинної фотографії.

– Здалося, що перенісся в той час, в якому я теж жив, аромат того часу, переданий тобою, Олегу, мене вразив, – зауважив метр української операторської школи, заслужений діяч мистецтв Юрій Гармаш. – Фотографія з’являється тоді, коли вона надрукована, оформлена. Кожна наступна виставка також фіксуватиме певний період часу життя, творчості. І дуже хотів би побачити зняте тобою сьогодення.

Тут не лише мозаїчний фотопортрет української столиці чи інших міст. У цьому вернісажі – швидкоплинна сучасність, відкадрована Олегом Маловіцьким.

– Алгоритм роботи простий: ідеш, бачиш, знімаєш, – розкриває творчі секрети Маловіцький. – Київ, Вільнюс, Баку, Ленінград (Санкт-Петербург), Сімферополь… Багато світлин зроблено, коли худрук замість лекцій «виганяв» нас «у поле»: погода гарна, фотоапарат взяли і вперед, знімати.

Хтось скаже: ну що тут такого, стріт-фото. Справді, йдеш собі і дорогою просто «клацаєш затвором»: що бачу, про те і співаю… Але і в такому, на перший погляд, «простому» жанрі фотографії треба бути майстром, вміти уздріти те, що не помічають інші.

Мати свою точку зору.