Манюсінький фрегат не пливе. Покірно стоїть під прицілом мікроскопа і чекає, коли прийде мрійник, прихилиться до вічка з надпотужними діоптріями, аби розглянути кожну деталь. І на кожен такий захоплюючий погляд кораблик привітно золотом засвічує крихітні ілюмінатори, мовби воліє повідати таїну свого народження…

А цей мікроскопічний «Кобзар» не для бібліотеки! Його ніжні сторінки зшиті сивою павутинкою, а у текст можна вчитатися лише через надпотужні лінзи.

– Зверніть увагу на виписки, документи, листи! – голос працівниці музею крає цю храмову тишу. Дружня та й корисна порада нам, майбутнім журналістам не повертає реальності: кожен з нас на своїй хвилі. Хтось затято намотує залом кола, шукаючи для фотоапарата вдалий ракурс, більше світла, щоб увічнити кадром це дивовижжя… Інші снують у сутіні зали з телефонами, активно знімкують документи, книжки, щось шукають в інтернеті, підводять очі, завмирають над експонатами, рушають, знову зупиняються…  Шемріт кроків та шепіт озвучують ці порухи: так німе кіно набуває голосу .

Середина залу – наче острів у сутіні чи обриси планети у космосі острів: книжки, холодно-сині томи праць Владіміра Лєніна, аркуші з роздрукованими цитатами, історичними фактами, конверти, листи… І муляжі сірих мишей – недвозначний натяк автора цієї інсталяції, хто саме нині послуговується цими вбивчими фактами з недавньої страхітливої історії правління комуністичного режиму. Хтось озвучує вголос цитату з ленінської праці: «Советская власть в деревне очень слаба. Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь в деревне ту же гражданскую войну…». Хтось відгукується іншою: «Хто виявляв хоч найменшу непокору, саджали у підвал, який зберігся до наших часів і стоїть на подвір’ї теперішньої школи. Підвал називали «Агітпунктом», де тримали людей по кілька діб без їжі і води…». Острів смерті, планета жахіть… Страшні історії спланованого винищення народу, кривавий мартиролог людоморства, витворений радянською владою, цинічні одкровення збоченців, убивць, садистів, кого бузувірська комуністична пропаганда возвела у сонм святих, кого називали вождями, учителями народів… Кожне слово, кома, тире, абзац у цих документах змиває фальшиву  блискучу ілюзорність міфу про «комуністичну диво-моральність» і «радянський рай на землі». І вже й сама інсталяція тьмяніла, блідла, проступаючи лише однією яскравою барвою – криваво-червоною. Такою ж, як на двох стягах – радянському і нацистському. Кров кожного невинно убієнного.

Сам автор музейної збірки Микола Сядристий теж народився кривавого 1937 року, коли життя щасливих громадян Радянського Союзу не коштувало і ламаного гроша… Він мав таким народитися. Всотавши з молоком матері гіркий досвід дитинства, закарбувавши у серці враження від пережитого, взятися перечитувати гори літератури, архівних документів, свідчень, щоб винести однозначний неосудний смертний вирок комунізму, фашизму, нацизму, розвінчувати культи, збити фальшиві німби і корони з голів катюг та серійних убивць…

Працівниця музею читає нам поезію Миколи Сядристого:

Это кажется только, что идешь по прямой –
Сквозь года и манящие дали.
А по сути – спешим, чтобы снова домой
Возвратиться по вечной спирали.

А я наче ілюстрацію бачу: оту мікромініатюру, де чоловічок йде по волосині… Додому?… Він спішить? А щасливий? Чи йому страшно?

– Вам ця експозиція не нагадує космічний корабель? – допитується працівниця музею. І вловивши нашу згоду, майже гордо додає: – Дизайн цілковито Миколи Сядристого…

Ми у цьому кораблі в обіймах космічної тиші нестримно протинаємо простір і час назустріч новим світам… І наче у радіо – голос далекої Землі: спів пташки, людський шепіт, відлуння кроків.

І навіть жебоніння фонтана… Здається, що він так само вічно співатиме  старезним каштанам, їхнім вічним білим травневим свічам… Бічним виходом потрапляємо у музейний дворик. Грається струменями фонтан, іскрами бризки на сонці одсвічують золотом… Такі ж золоті, як мікромініатюри. Чи то вплинула енергійна музика води, чи то так бадьорило сонце, але наші розмови пожвавішали. Не ховали захоплення

–  Як взагалі таке можна сотворити!..

– Фантастика!..

– Геній!..

Він з’являється несподівано, повільною ходою людини, яка багато побачила, а ще більше пережила. Говорить тихо – кажуть, так зазвичай у старовину монахи несли людям слово істини.

– У своїх мистецьких творах я дуже часто використовую  золото. Дуже пластичний метал, і знаючи його характер, я роблю з ним те, що хочу. А політика – це обробка людей. Теж матеріал, але живий. Запевняю: людина формується в дитинстві, до шести років. Далі вона вже сформована і росте, як дерево: або рівно, або криво, – він обводить нас поглядом темних очей:  – Якщо бажаєте спізнати свого майбутнього чоловіка, коханого, кохану, маєте стати трохи розвідником.

Порада дивує: що ж маємо розвідувати? Як? Бігти в архіви, читати старі листи, спілкуватися з давніми знайомими? А він веде мову далі: мовляв, найкращим архівом служить для нас пам’ять, бо приховує всі таємниці кожної людини… А тому…

– Не мусите нікому вірити! – наступна настанова на мить згущує повітря, неначе перед грозою.

– Ви не знаєте, хто такий Маркс, Ленін, Сталін, Гітле, Хрущов, Горбачов…

Перераховує знайомі зі сторінок історії прізвища. Знакові. Тих, хто творив, змінював історію…

І враз він наче дає кожному з нас мікроскопа, спрямованого на мікромініатюру. Але вона не спалахує золотом, не захоплює – вона кривавить і до спазму стискає серце.

– Карл Маркс? Це нелюд, сатаніст. Він ненавидів свою родину, увесь білий світ, торгував доносами, безсоромно вкрав і привласнив чужі праці – і «Маніфест комуністичної партії», і «Капітал»…Єдиний, кого він любив, був чоловічок, якого Маркс бачив… у дзеркалі.

 Отак на очах чорніє, трухне, розсипається смердючою золою рукотворна ікона світового «апостола комуністичного щастя».

– Найжорстокіші хижаки – леви, тигри, гепарди – поїдають тварин інших видів, а люди жеруть одне одного. Заради комунізму вибито 120 мільйонів чоловік, та й фашизм винищив 50 мільйонів…

Слова його краять душу, але ж він сам був очевидцем багатьох трагічних подій, він бачив, як рушився цей кривавий режим, але його пильне око  зафіксувало, як часточки цього чаду зібралися докупи і зависли над землею отруйною паволокою.

– Ми й досі у масі своїй не витравили раба, – каже Микола Сядристий і з болем згадує той цвіт українських господарів, наукової, мистецької інтелігенції, який винищили без суду і слідства, зокрема і на підставі доносів співвітчизників. І досі, переконує митець, серед тих, кого нині вважають «совістю нації», – чимало колишніх «стукачі», агенти КДБ.

– Фатальна помилка наших людей в тому, що вони живуть надіями, запевняє Сядристий. – Те, що ви думаєте про себе, про своїх друзів, про мене, – це теж прояв надії. Якщо хочете знати людину, зважайте на те, що вона робить, а не на те, що вона патякає чи пише в газетах та книжках. Оце мірило.

І тут-таки закликав: читайте великих поетів світу, України, читайте вдумливо. Коли ж почав цитувати великих українців Шевченка, Лесю Українку, Довженка, зарокотав великий лаврський дзвін і старі стіни чернечих келій обізвалися минувшиною.

Микола Сядристий пригадав, як школяриком вивчив за літо цілий словник німецької мови. 16 тисяч слів. І дотепер пам’ятає майже все. Каже, у цьому допоміг прийом запам’ятовування, який він називає асоціативний.

Настала черга запитань. Найперше, що цікавило багатьох, як майстер знайшов себе у мікромініатюрі.

– Я давно зрозумів, що в майбутньому буде мікросвіт, – пояснює Микола Сергійович. – Тому я не мініатюрист, а художник ХХІ століття. І це правда. Навіть у тому, що його геній у рідній країні все ще недооцінено.

Кілька разів митця висували на Шевченківську премію, але тут-таки і загадково відсівали на якихось конкурсних турах. Каже, усе це робилося задля одного: щоб принизити, а той банально помститися за правду, яку Сядристий ніколи не носить у собі, не прикрашує – говорить у вічі будь-кому, незважаючи на ранги і посади. Бо переконаний: у повноцінної людини має бути на язиці те, що й на думці.

Його шедеври народжувалися у паузах між биттям серця. Але слухаючи Митця все більше переконувалася: саме так між ударами серця, народжувалися, міцніли його переконання. Кожним помислом глибоко вкорінювався в сутність речей, у мікросвіт, який ставав Усесвітом.