Цей підсумок часто можна побачити у щоденних зведеннях. Після цього більшість видихне: «Все нормально, тримаються». Але за трьома словами криється щось значно більше, що пересічному громадянину неможливо уявити у нефронтовому місті. Я і сам цього не уявляв, допоки не зіткнувся особисто.

За відносним спокоєм, що вселяють ці слова, криється титанічна робота. Кожного дня і ночі, кожної години, навіть кожної секунди. За «позиційними боями» криються десятки метрів української землі, що просочена літрами крові її захисників. У цієї землі немає ціни, бо за неї щодня віддають життя найкращі. А щоб вижити, доводиться спати у сирому, холодному піску, або не спати взагалі, мерзнути, пріти, вмиватися слиною, не їсти, щоб примітивно не ходити в туалет, або ходити просто під себе. Огидно? Вибачте, це моє життя просто зараз.

Ординська навала пре безперестанку і закидає тоннами заліза Україну, намагаючись вбити тих, хто її захищає. В нас летить все — кулі будь-яких калібрів, міни, артилерійські снаряди, гранати, воги, танкові заряди, авіаційні бомби. До цього звикаєш, але до чого звикнути неможливо — до думки, що ти можеш бути наступним. Бо минулого виходу «на 0» не стало твого побратима, цього виходу залишився калікою твій товариш, і невідомо, що буде наступного. Здається, що на цій землі тебе тримають лише молитви сім’ї і людей, яким ти не байдужий.

Ми стоїмо, ми тримаємося. Через біль та сльози, через «не можу» і «страшно», через бажання кращого життя для наших дітей і близьких. Мені не треба наступного життя, я вже в цьому бачив все: смерть, літри крові, що заливають твої руки, поки рятуєш бійця, байдужість інших, спустошення і переродження, як фенікс.

Цінуйте мить, яку маєте сьогодні і зараз. Вона не довга, вона минає. Пам’ятайте завдяки кому вона, пам’ятайте завдяки чому вона, пам’ятайте якою ціною. Згадайте полеглих, підтримайте поранених, подякуйте живим.

А поки — «тривають позиційні бої в лісах Кремінної» і по всій країні.