Саме так запропонував назвати цю вельми гірку публікацію полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Микола Посполітак.

Чому? Самі зрозумієте. Мова піде про твір Миколи Корнійовича – пам’ятник Тарасові Шевченкові, встановлений у місті Гадячі. Власне, не  стільки про пам’ятник, як про напис на ньому, який з’явився через півроку після відкриття.

Втім, про пам’ятник також зауважу. Створено його у консервативно-класичному стилі. Як мовляв мій приятель, всього один раз Шевченко одягнув кожуха й шапку, але вони прилипли до нього навіки. Комусь було на руку подавати нашого Пророка таким собі селюком-кожушатником…

Та хай там цим Тарасовим богомазам-опрощенцям у засвітах гикається, а ми далі про гадяцький монумент мову поведемо. Вдягти Тараса в кожуха та шапку вирішили ще минулі тимчасові «батьки міста», і з їхнім начальницьким вердиктом погодилася художня рада. До слова, в майстерні Миколи Посполітака є чудовий ескізний проект пам’ятника Шевченкові: там Тарас молодий, у час свого першого приїзду на Полтавщину 1843 року. Зі смаком, по-європейськи вбраний, справжній петербурзький «денді». Не відаю, чому цей варіант пам’ятника так і лишився в ескізі. Можливо, тодішні «начальники міста» вважали, що такий монументальний Тарас не впишеться в ансамбль Гадяцького інтернату, коло якого пам’ятникові визначили місце?

Таким чином, три роки тому постав у Гадячі «консервативно-класичний» Тарас –  із сірого граніту і лаконічним написом «Тарас Шевченко». Правда, на худраді автор пропонував відтворити на постаменті якусь крилату фразу з «Кобзаря», але з цим не погодилися.

Так простояв пам’ятник півроку, потім, ще за тої ж таки старої влади, комусь із місцевого начальства таки загорілося додати на постаменті Шевченкову цитату. Спершу забажалося фрази, якою увінчують заледве не кожен другий пам’ятник, –  останні рядки із «Заповіту». Коли ж гадяцькому начальству пояснили і навіть проілюстрували ці доводи такою ж цитатою із знаменитого полтавського монумента Тарасу Шевченку роботи Івана Кавалерідзе, воно змилостивилося і зініціювало громадські обговорення.

Сам Посполітак запропонували відтворити на постаменті: «…буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». На думку скульптора, ця крилата фраза якраз уписалася б в ансамбль пам’ятника. (Нагадаю, що монумент постав біля школи-інтернату, де перебувають переважно діти-сироти). Громадськість Гадяча підтримала ідею. Втім виконати цей напис так, щоб він не «сварився б» із монументом, можна було, лише демонтувавши постамент. Батьки міста категорично цьому спротивилися. І знайшли свій вихід – за заповідями відомого Козьми Пруткова: «У всякого чоботаря свій погляд на мистецтво». Дали команду наліпити на пам’ятник чорну табличку. Даремне Микола Посполітак силкувався пояснити керманичам Гадяча ази композиції, даремне розповідав, що точно так, з таким несмаком і похапливістю часто-густо «лампічать» на цвинтарних надгробках. Усе – як об гранітну стіну горохом. Бо сьогодні у гонитві за дешевизною при виготовленні меморіальних дощок вже й будинки, де мешкали наші видатні діячі, заліплено тими цвинтарними почварами. Про ці неподобства преса криком кричить, але, на жаль,  чиновництву од цього крику ні холодно, ні жарко.

Отак і в славному Гадячі чиновники побороли і закони естетики, і здоровий глузд. На пам’ятникові Шевченку з доброго дива з’явилася чорна латка. Воістину, білими нитками шита.

Тим часом прийшла нова демократична ще й проєвропейська влада – і на тобі: вже хтось із сьогочасних гадяцьких градоправителів вирішив прикласти свого п’ятака до вічності.  Заявивши, що ніби «так народ хоче». І  чорна латка на граніті раптом зникла. Щоб об’явитися знову, так би мовити, в новій іпостасі.

Райрада самостійно замовила в місцевому комунгоспі оновлену «скрижаль», тепер з доповненим написом: «… І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі». На сміх, монументальне диво вийшло з помилкою, адже у Шевченка  не «люди», а «люде». Звісно, про «врага-супостата»  – це нині актуально, але ж укотре пам’ятник знівечено!

Схоже, в Гадячі започатковується новітня горе-традиція: щоразу з приходом чергових «вітців міста» міняти на гранітному Тарасові чорну наліпку-цитатник – під смаки-забаганки рідного начальства.  А чого ж? Дурне діло нехитре.

 Пробачте, Тарасе Григоровичу, «дітей нерозумних»!