Ідучи вулицею, ніколи не вирізните їх серед інших: адаптуватися до нового їм не вперше. Ці історії молодих та амбітних людей, котрі ще дітьми через напад росії на Україну вимушено покинули рідні домівки на Донеччині.

«Додому якщо й повернуся, то як військовий»

Зараз Олексію (на прохання героя прізвище не називаємо) 21 рік, останні три з них – мешкає з батьками в Ірпені. А до 16 червня 2014 року жили у Київському районі Донецька, в будинку, з вікон якого видніла «Донбас-Арена». Відтоді хлопець жодного разу не був вдома. Тоді, у Донецьку вже було чути стрілянину від аеропорту, по місту снували бронетранспортери, ходили озброєні «ДНРівці». Так одинадцятирічний Олексій разом з батьками сів на потяг Маріуполь-Львів, і вже за 23 години вони дісталися до родичів на Тернопільщині. Мали намір пересидіти тижнів зо два, поки у Донецьку все не вляжеться та не заспокоється.

Так починалися їхні поневіряння. Спочатку оселилися у сільських родичів на Тернопільщині. Проте кревняки цьому не дуже зраділи, і одна із них звернулися до місцевого військкомату із проханням батька Олексія «забрати на війну та воювати за Донбас», адже вони, мовляв, самі й винні в тому, що сталося. Родина вирішила перебиратися в інше місце. Рідна бабуся знайшла їм порожню квартиру у селі на Вінниччині.

– Це був жах: хата кишіла мишами… Не хочу й згадувати, але я ще вірив, що ми повернемося додому, – розповідає хлопець.

Проте й там їм були не раді. Власник мешкання ставився до них зверхньо, а згодом дав зрозуміти, що бачити їх у себе не бажає. Грошей тоді на оренду квартири у Вінниці родина не мала, бо батьків через донецьку реєстрацію у паспорті не брали на роботу. І знову допомогла бабуся, знайшла їм квартиру в Козятині. Холодильника не було, і ворони іноді цупили їхні продукти із балкона. У Козятині хлопець прожив 6 років, закінчив школу, знайшов багато друзів, став «місцевим». Проте сім’я Олексія була вимушена постійно міняти домівки: надто високі ціни на оренду. Грошей бракувало, і хлопець з 12 років став до праці: брав підробітки у магазинах, допомагав розвантажувати товар, працював на будівництвах. У 16 почав заробляв репетиторством, за документами мами шукав інший підробіток.

– Усе життя хотів бути хірургом, але тільки у класі 9 зрозумів, що батьки ніяк не потягнуть моє навчання, – пригадує Олексій. – Взявся за розум, почав вчити фізику, математику, вступив до КПІ.

У 2023 році Олексій вивіз рідних дідуся та бабусю із Донецька в Ірпінь, адже з початку повномасштабного вторгнення залишатися там було неможливо. Хоч родиною і втратили все: машини, дачу, а найголовніше – свій дім, проте хлопець радий, що всі його рідні живі та разом з ним.

– Додому, якщо й повернуся, то як військовий, але там більше ніколи не житиму, – зізнається Олексій.

Під окупантом

Костянтин Білогуб, 19-річний переселенець, народився та жив у Донецьку до липня 2022 року.

– Ми залишили Донецьк, бо не бачили там майбутнього, для мене особливо, – ділться Костянтин. – Попереду був 11-й клас, потім збирався в університет, а перспектива отримати документи неіснуючої держави не подобалися нікому з нас. Ухилялися отримувати будь-які російські документи. Однак з часом тиск окупаційної «влади» сильнішав: я б не зміг отримати атестат, не маючи російського паспорта, а мама, лікар-бюджетник, могла залишитися без зарплатні.

Родина виїхала з Донецька без особливих пригод, проте шлях до Києва зайняв 36 годин, бо пролягав через Ростов – окупаційна «влада» скористалася ситуацією з коронавірусною інфекцією та закрила блокпости між Україною та Донецьком. Тож Білогуби просто зібрали все що могли в машину та поїхали. Костянтин зізнається, що було важко покинути дім, але всі розуміли: треба триматися разом як ніколи. До нових обставин звикали кожен по-своєму.

– Я, мабуть, адаптувався найпершим, – вважає Костянтин, – бо все ж таки молодий, а молоді швидко пристосовуються до нового. Хоча маю підозру, що не тільки найпершим, а й єдиним. Мені здається, батьки так ніколи і не звикнуть остаточно до нового міста, бо все життя прожили в іншому темпі. Коли Донецьк буде звільнено, то, може, приїду побути, але повертатися туди жити поки точно не хочу. До того ж, вважаю, що коли це станеться, то цей регіон, напевне, на деякий час зроблять якоюсь закритою територією, тому одразу в мене навряд чи буде можливість приїхати.

Безповоротно…

Дев’ятнадцятирічна Лілія Степаненко переїхала до Києва у 2017 році із Часового Яру, що під Бахмутом. Що достеменно відбувається в місті тепер героїні не відома, проте, за свідченнями місцевих жителів, останній рік там немає ні води, ні опалення. Тому всі хто залишився, виживають як можуть.

– На той момент мені було 12 років, і я тоді не розуміла слово «війна», або що взагалі відбувається, – пригадує Лілія. – Ніхто з мого оточення про це не казав, новини не дивилися, тому до 2016 року про війну не думали. Задумалися лише тоді, коли над домівками почали збивати ракети. І люди заходилися облаштовувати підвали.

Спочатку до Києва перебралася мама Лілії, знайшла роботу та мешкання і лише через рік змогла забрати до себе сім’ю. Цей період був важким для Лілії, адже в неї є менша сестра, і вона як старша взяла на себе опіку: водила до садочка, після своїх уроків у школі забирала сестру додому, контролювала її справи, перевіряла домашні завдання, поки старші працювали. Проте й морально цей рік до переїзду був для неї важким: мучила навіть думка про неминучу зміну міста, прощання з друзями, вихід із зони комфорту.

– Перший рік було дуже складно, сильно сумувала за друзями, було незвично, – веде розповідь Лілія. – До цього просто не знала, що існує таке велике місто, з великими справами. Дуже сильно плакала, шукала виправдання не ходити до школи, або шукати для себе щось нове. Але потім, коли старі друзі з мого міста відвернулися від мене, зрозуміла: треба освоюватися. Пішла на танці, почала працювати, щоб чогось досягти.

Останньою виїхала з Часового Яру бабуся дівчини. Вона сиділа там до останнього, а коли в сусідній будинок поцілила ракета і до них на обійстя впали уламки, виїхала з волонтерами. На думку дівчини, до міста вже не повернеться ніхто з них. Як і до Бахмута.

Домівка

– Я була на той час повністю занурена в дитинство, зранку до ночі гралася у дворі з друзями, телефонів таких як зараз, не було, і якщо хтось мав компʼютер – то це було щось незвичне, і ми всією «бандою» ходили до нього додому, – згадує Лілія. – Це було життя без новітніх технологій, повністю занурене у безпроблемний світ.

– Cумую за безтурботним та спокійним життям, бо на той час наша сім’я жила дуже гарно, а я, малий, цього не усвідомлював, – зізнається Олексій. – Сумую за своїм велосипедом, зеленою кімнатою та видом на «Донбас-Арену». Пам’ятаю, як було круто гуляти Донецьком у 2012 році, все було «вилизано» до «Євро-2012».

– Найприємніший спогад, мабуть, той, коли ми з мамою щоп’ятниці ввечері збиралися в «Ашан» закуповувати харчі на тиждень, – не стримує смутку Костянтин. – А потім приїжджав батько, щоб нас забрати, і ми з ним грали в хованки поміж стелажів. Сумую за тим Донецьком, який був до 2014 року.