Пів на сьому ранку, ґвалт на пероні столичного вокзалу стихає, люди похапцем розсіюються вагонами, через 5 хвилин потяг рушить у звичайну для багатьох, але не для мене подорож до Запоріжжя.

Всівшись поруч з попутником, який із двох доступних місць займав півтора, оглядаю салон: жінки, діти, чоловіки, зморені метушнею підготовки до поїздки, сонно припали до крісел.

Місце в проході не дає привілеїв на спокійний сон чи хоча б зручну позу, зате можна споглядати, як розвивається сюжет звичайного нині життя. З кожною наступною поїздкою в салоні вагона більшає військових, і кожна нова поява людини в однострої викликає болючий щем. На мить дозволяю собі спинити погляд на кожному обличчі, інколи перехопити їхній сум в очах. Зосередженість і… втома. Те, що, здається, об’єднує кожного в цій поїздці…

Дехто силкується бороти сон – вглядається у вікно. Дивлюсь і собі, як миготить стрічка шляху і змінюється ландшафт: поля та лісосмуги ще тільки-но прочумуються від зимового сну, люди тільки починають свій день, і ті, кого встигаю вихопити поглядом, на мить стають частинкою мого життя… А сонце як завжди випереджає нас і променями грайливо лоскоче сонні лиця пасажирів.

На черговій зупинці до вагона заходить жінка з чималенькою валізою. Знаєте, оці «люди-сюрпризи», котрі роблять життя «яскравішим». За мить її багаж опинився посеред проходу, щоб стати перепоною для всіх, окрім власниці. Когось розбурхала сама її поява, а для решти нова пасажирка вирішила влаштувати гучний сеанс телефонної розмови. Отак ранковим будильником для багатьох став голосний переказ про чиюсь поїздку за кордон. Після двох терапевтичних хвилин спостерігання за птахами, я мимоволі довідалася, що жінка їде до рідних. Розповідь не була сумною чи трагічною, але через раз звучало: «Боже, так рада, що вдома!». І здається, ця фраза пом’якшила невдоволення на сонних лицях.

Минуло ще кілька зупинок, оголошень машиніста, спотикань через валізу в проході і потяг прибув на вокзал у Дніпрі. Тут зупинка найдовша – цілих 10 хвилин. Цілком достатньо, щоб навіяти відчуття самотності, коли сплив бурхливий потік пасажирів і салон раптом війнув пусткою. Нас, цивільних, – троє чи четверо. Серед військових, які стають похмурішими і частіше виходять у тамбур курити.

Заключний перегін, усі в передчуттях. Важко сказати, яких саме. Навіть я, котра їде до рідних, мимохіть занурююсь у сумні роздуми. Все частіше впадають в очі занедбані хати, кладовища, де серед сірих зарослів ячать прапори, сповіщаючи про місце поховання полеглих героїв. І рештки високих дерев не можуть закрити собою той сум, що гуляє степом.

Моя кінцева… Стою на пероні, споглядаючи після довгої розлуки своє місто контрастів. Енна кількість хвилин і дихати задимленим повітрям вже легше. Гул заводів та виття сирени стають рідними звуками…