Місто, колись спокійне, затишне, далеке від великої біди. Шостка…

Але війна не питає, куди їй нагрянути. Жовтневого сонячного дня над нашим небом вкотре завили «шахеди». Ми вже звикли до цих звуків, мали надію, що вони знову просто пролетять «транзитом». Містяни спокійно ходили вулицями, працювали магазини та кав’ярні…

Це був страшний ранок, коли вибухи розірвали тишу Шостки на друзки. Я це чула і пережила. Було дуже гучно і дуже страшно. Ми з моїм котиком сиділи в укритті, і він, бідолаха, дуже трусився від цих розривів. Досі відчуваю у грудях моторошний холод, коли дізналася про ворожу атаку на пасажирські поїзди. Першим ударом поцілили в локомотив приміського потяга Терещинська – Новгород-Сіверський. А коли почалася евакуація людей, рашисти атакували вдруге влучивши в електровоз потяга Шостка – Київ. Загинули невинні люди, звичайні пасажири. Є й поранені. Ця трагедія відгукнулася тяжким болем у душі кожного шосткинця.

Того ж дня ворожі дрони вдарили і по міській ТЕЦ. Шостка залишилася без світла, води та газу. Ворог гадав, що цією фізичною й моральною темрявою нажене на містян панічний страх. Не вийшло і не вийде –  шосткинці не з тих! Люди виходили у двори, розпалювали багаття, разом готували їжу, ділилися останнім хлібом і до хліба. Серед візуального мороку рясно полум’яніли осередки життя. Я бачила, як сусіди, яких раніше навіть не знала, допомагали одне одному, підносили гарячу воду, давали свічки.

Швидко облаштували й пункти незламності, де можна було зарядити телефон чи повербанк, випити гарячого чаю, зігрітися. Для дітей організували теплу їжу.

Відновлювальні роботи тривають досі. Місто оживає повільно, але впевнено. Десь уже є освітлення, з’являється вода, лагодять комунікації. І кожен день, коли ми десь чуємо дзвін посуду на кухні чи бачимо світло у вікнах, – це для нас як провість перемоги.

Шостка переросла свою просту точку на мапі. Тепер це топонімічний символ Мужності українців. Їхньої героїчної витримки. Заради своїх дітей, заради пам’яті загиблих, заради майбутнього, Перемоги, яку виборюємо разом. Бо навіть після найтемнішої ночі обов’язково сходить сонце.