Родом він з Ходорова на Львівщині, але багато років мешкає у столиці. 25 грудня минулого року Василь разом зі своєю собакою Циганом вирушив у похід Україною. За два з половиною місяці пройдено пів тисячі кілометрів. Вони (в нашій розмові Василь не відокремлює себе від чотирилапого друга) ведуть телеграм-канал та збирають донати на підтримку ЗСУ.

– Як виникла ідея цього пішого походу?

– Задуму мандрівки передувала тяжка депресія, – зізнається Василь. – Вона тривала два роки, я втрачав сенс життя, не отримував задоволення від того, що робив, не вірив у себе. Саме Циган допоміг боротися з нею: попри свій стан мусив з ним гуляти, і від цього мимохіть отримував задоволення. А згодом і бажання витрачати свій час не на те, щоб існувати, а задля повноцінного життя, зробити щось корисне для людей. Так і з’явилася ідея гуляти з собакою не тільки Києвом, а всією Україною.

– Готувалися до цього походу чи це було спонтанне рішення?

– Звісно, готувалися, майже рік. Щодня з Циганом нагулювали Києвом по 10-15 кілометрів. Ідея походу Україною спала на думку тільки в листопаді, тоді вже почали серйозніше готуватися. Слідкували за кожним кроком, обирали різну погоду для прогулянок – дощ, снігопад, хуртовину… Початковим етапом став перехід від Києва на Львівщину, до Ходорова. Це був тестовий етап: ми зрозуміли, скільки можемо проходити в день і чи витримує наш одяг і здоров’я. Додатково почав вживати вітаміни, дав спеціальні вітаміни і Циганові.

Фото: Telegram-канал “Йдемо до перемоги”
У рідній школі Ходорова

– Скільки кілометрів вже подолали і які місця запам’яталися найбільше?

– На сьогодні пройдено понад 1400 км, нині подорожуємо Закарпаттям. А до цього подолали трасу Київ-Житомир-Вінниця-Хмельницький-Тернопіль, а також трішки Івано-Франківської та Львівської областей. Найбільші враження від Мукачева. Я закохався в це місто, яке місцеві називають найєвропейськішим українським містом. Цілковито з ними погоджуюсь: неймовірна природа, доглянутість, усюди тротуари, чисто й акуратно відновлені сквери та парки, збережено архітектуру і, найголовніше, дуже привітні люди.

Взагалі в Закарпатті до нас дуже добре ставляться, дуже добре нас приймають. Не маємо проблем із житлом, нас раді бачити і це найприємніше. Люди тут дуже бажають контактувати з нами, особливо ті, хто любить собак. Для мене Мукачево є відкриттям у цій подорожі і я всім рекомендую його відвідати.

– Вже проклали подальший маршрут?

– Поки що ми в Береговому. Також красиве місто і такі ж привітні люди, як і скрізь на Закарпатті. Далі наш маршрут пролягатиме через Виноградів, Хуст та Рахів. Потім плануємо відвідати Івано-Франківськ, Львів і, нарешті, Волинську область.

– Як сприйняли ваш похід друзі і як сприймають вас зустрічні?

– Я не ділився своїм задумом ані з друзями, ні зі знайомими. Лише за день до виходу зізнався, і вони позитивно сприйняли мій намір.

За весь час нашого походу мав нагоду пересвідчитися, що люди ставляться до нашої ідеї з інтересом і навіть із захватом. Траплялися, звісно, й такі, хто нас не розумів. Але дуже рідко. Оскільки ми збираємо кошти на підтримку ЗСУ, деякі люди думають, що це єдине наше завдання. Проте наша головна мета – подолати біль духовний. Хочемо мотивувати людей, а після війни займатися з фронтовиками каністерапією.

– Як Циган витримує такі великі дистанцій?

– Циган – справжній герой. Він великий і може пройти чимало, але це важко для нього фізично і морально. Він розумний та відчуває потребу в підтримці, тому я завжди вдячний йому за це.

Буває, нам дуже важко йти, особливо за мокви, коли на лапах Цигана розмокають його мозолі. Тоді він кульгає, це дуже болісно для нього. Такі дні найважчі, тому намагаюся максимально орієнтуватися на погоду. Але все одно не завжди можна вгадати, якою буде днина.

Фото: Telegram-канал “Йдемо до перемоги”

– Як просуваєте свій проєкт і привертаєте увагу громадськості до вашої ідеї?

– Ми не намагаємося особливо просувати проєкт через соціальні мережі. Живе спілкування для мене важливіше. Більшість моїх підписників на Instagram, Telegram та Facebook – це люди, які знають мене особисто. Це дуже жива аудиторія, дуже близька до мене. Я не маю наміру платити за рекламу чи наймати фірми SMM для просування каналу. Мені цього не потрібно, прагну, щоб мої підписники були «своїми людьми».

– Скільки коштів загалом зібрали за час походу, на які фонди частіше всього передаєте гроші?

– Ми передавали гроші у фонд «Госпітальєри», до підрозділу в якому працює наш друг. Також до фонду «UAnimals». Збір коштів іде дуже повільно, хоча раніше збирали майже 30 000 грн за місяць для різних благодійних фондів. Але з такою медійною підтримкою сподіваємось, що люди будуть довіряти нам більше. Я хочу позиціонувати себе як краудфайндера – людину, яка збирає кошти і передає їх у фонди.

– Пам’ятаєте найбільший донат?

– Так, 2000 тисячі гривень.

– Звідали і труднощів шляху?

– Найскладніше – це, напевно, моральний фактор. Був дуже складний день 7 січня, коли йшли через одне село на Вінниччині. Туди привезли тіло молодого загиблого воїна. І село, замість того щоб колядувати і святкувати, вийшло на вулицю і стоячи навколішках плакало. Це дуже важко було перенести.

А дорогою до Тернополя наразилися на людську черствість. У Цигана відкрилася рана, та господар квартири, до якої ми збиралися, дуже байдуже нас зустрів. Навіть спочатку не хотів нас поселити, ми не могли знайти житло в готелі. Тоді у мене піднялася температура, нам було недобре. Але марно чекали на допомогу і підтримку людей, до яких зверталися, – їм було байдуже. Це важко згадувати.

– А є те, що надихає в дорозі?

– Знову ж таки – люди, яких зустрічаємо, люди, заради яких робимо те, що робимо. Також надихають наші військові – люди з неймовірною силою волі, витримкою, відважні, хоробрі, самовіддані. Вони справжні герої нашого часу. Дуже хочу, щоб і після війни вони залишалися героями в наших помислах і серцях.

– На вашу думку, що може зробити кожен з нас задля підтримки ЗСУ?

– Кожен повинен пам’ятати, що підтримувати Збройні сили України можна у різний спосіб – фінансово, морально. Я не проти, щоб люди весело проводили час і тусувалися. Це нормально – святкувати, радіти життю, відпочивати. Але, як на мене, це не повинно бути на показ, а тим паче виклично, бо це теж удар у спину нашим військовим. Там, з окопів, де кров і смерть, вони бачать, як інші молоді хлопці та дівчата тусуются, ніби й війни немає.

Не забувайте виявляти вдячність нашим оборонцям, цим істинним героям – словами, постами, донатами та хорошими вчинками!