У квартирці людей – як маку. І всякої кіношної техніки – очі розбігаються. Од світла софітів мимоволі мружишся. Кипить робота: хтось заклеює вікна, інші налаштовують світло, камери, хтось біжить зустрічати акторів. У такій суцільній творчій метушні народжується соціальний ролик режисерки, яка тільки-но на початку свого мистецького шляху.
Проєкт незалежний, некомерційний. Скоріш за все ролик демонструватимуть на виставках та фестивалях, й очевидно, він не викличе глядацького фурору і широкої преси, але один факт – беззаперечний і знаковий: народжується український кінотворець.
Фото зі сторінки Facebok Олександри Миргородської
Знайомтеся: Олександра Миргородська, студентка ІІ курсу режисури Київського національного університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Головна на цьому «квартирному» знімальному майданчику. Де, як виявилося, всі працюють не за гроші – за ідею…
– Олександро, чим привабила тебе ця професія?
– З самого початку було цікаво. Цікава література, театр, створення «штучної» реальності (можливість гратися нею, як волію). Крім того, це досить цікава і зручна для мене форма вираження власної позиції, впливу на цей світ, людей (цільової аудиторії, глядача). Тобто режисер виконує роль політика, який, не використовуючи реформ, просто впроваджує зміни в життя людства, впливає на підсвідомість людини.
– Які проєкти вже втілила?
– Найперше – студентську дипломну роботу. Далі був проєкт «Син мій», це незалежне (авторське) кіно. Також брала участь у зйомках серіалу на каналі «НЛО TV» і деякий час працювала на продакшені «1+1». Власне, поки що реалізувала три свої проєкти: документальний портрет, соціальну рекламу і короткометражний трилер.
– Як підбираєш свою знімальну групу? Оператори, асистенти, гримери… Справа затратна.
– Взагалі, це індивідуально, але в студентські роки намагаєшся працювати з різними людьми, поки не складеться творчий тандем, наприклад, з тим же оператором (а це дуже важливо!). Придивляєшся до робіт різних студентів, помічаєш для себе людей зі схожою стилістикою, поглядами, і намагаєшся зійтись у творчості. Якщо ви починаєте одне одного відчувати, якщо працюєте разом не над першою роботою, – отоді з’являються обриси власного почерку. Так само і з композитором, художником-постановником, звукорежисером. У кіно тандеми режисера з іншими співтворцями часто зберігаються до кінця кар’єри. Тобто ще студентом-режисером ти робиш численні спроби знайти саме тих людей, котрі готові йти за тобою, слідувати за твоєю ідеєю.
– Як молодому режисеру в нашій країні знайти гроші на кіно? Знаєш способи?
– Якщо ти ініціативний студент зі своєю ідеєю, то перший варіант: фінансувати самостійно свою роботу. Іноді до цього може долучитись і оператор, звісно, якщо зацікавлений, має певну мотивацію. Ще одна можливість, якщо в тебе актуальна тема, можеш подати заявку на фінансування до якогось фонду. Наприклад, у тебе ЛГБТ-тема і ти співпрацюєш з фондом, що захищає гендерну рівність в Україні. Або ж, якщо це повноцінний короткий метр, можна пропонувати свій сценарій різним нестоличним кінокомісіям (колеги часто співпрацюють з львівською, тернопільською, одеською). У чому сенс? Місцеві прагнуть залучати своїх людей до виробництва, щоб утримати їх у своїх містах. Домовляєтеся про співпрацю на таких умовах: кінокомісія оплачує переїзд, забезпечує тимчасовим житлом, харчуванням і технікою, знаходить локації, а ви в свою чергу проводите акторський кастинг саме в їхньому місті і знімаєте там кіно. Потому надаєш роботу кінокомісії і вона безкоштовно демонструє її у себе в місті.
– Що надихає на сюжети?
– Зазвичай якийсь бекграунд. Це скоріше навіть не натхнення. Наприклад, бачиш якусь проблему, вона «в тобі» зріє, і коли знаходиш щось в світі, що з цим резонує, тоді в тебе починає народжуватися якась історія, ідея. Наштовхнути на ідею майбутнього твору може будь-що, навіть випадковий перехожий. Нас в університеті привчали до особливого сприйняття світу: ти мусиш миттєво вловлювати деталі, що тебе оточують, максимально зосереджено вивчати людей, яких навіть мимоволі зустрічаєш. Ось нещодавно на пішохідному переході стріла чоловіка, який ішов з букетом квітів і з рушницею. Наче з полювання. Це, звісно ж, народжує якусь думку, навіть цілу історію, адже це будить фантазію. Творче натхнення може спонукати будь-яка річ.
– Яким бачиш майбутнє українського кіно і чи бачиш майбутнє для себе в українському кінематографі?
– Звичайно, бачу. Якщо на це пішла, то не на самогубство ж. За останні років п’ять український кінематограф зробив просто неймовірний крок вперед, навіть стрибок. Починаємо орієнтуватися на західне кіновиробництво, співпрацювати із західними режисерами. І як результат – доволі серйозні, потужні кінокартини виходять на екран. Передовсім, незалежні стрічки. Знаково, що з’являються незалежні кінорежисерки, саме жінки. Завдяки цьому відкривається новий погляд на кіно і в кіно. Після розпаду Радянського Союзу жінок-режисерів майже не було, одиниці. А іменитих… Хіба що Кіра Муратова… Нині ж ґендерне співвідношення вирівнялося, рухаємося, і то дуже великими кроками, до великого кінематографа.
– Бути творчою людиною в нашій країні складно чи цікаво?
– Сказала би, цікаво, бо складно. На жаль, заробляти своєю творчістю досить важко. Потрібно розвивати свій індивідуальний почерк і вічно битися головою об стіну, щоб тебе нарешті помітили. Але ж у чому привілеї України? На відміну від Західної Європи, США, Британії, Канади, інших країн-лідерів, де битва за агента перетворюється на м’ясорубку і де придумати щось нове просто неможливо, в Україні значно більше можливостей вибитися, вийти в перші ряди, бо тільки останніми роками почався розвиток і не така сильна конкуренція як на Заході. Молоді режисери мають дуже гарний шанс домогтися успіху.
Залишити відповідь