На виставу «Я бачу, вас цікавить пітьма» за романом Ілларіона Павлюка  встигли-таки вихопити останні квитки в партері. Нам пощастило, буквально.

Поки аншлагове велелюддя  розсаджувалося,  до мене долітали уривки розмов:

– Навіть не уявляю, що зараз побачу…

– Цікаво, як вони покажуть ті сцени?..

Колеги, з якими прийшла сюди, очевидно, як і багато хто в залі, роман Павлюка не читали і не знали сюжету. Я ж читала і була впевнена, що орієнтуюся чого чекати. Як виявилося – помилялася.

Вистава розгортається майже одразу, без розгону. Тільки-но з’явившись на сцені, напис «Буськів Сад» уже за мить перетворюється на «Буськів ад». Достатньо, щоб «уловити» потрібний настрій. А для читачів книжки це окремий рівень задоволення. Дійство наповнене деталями й відсилками, які впізнаєш, і від цього ще глибше занурюєшся у фабулу. Так глибоко, щоб у якийсь момент збагнути, що ти вже не глядяч, ти всередині драми.

У центрі історії – кримінальний психолог Андрій Гайстер, який приїжджає у Буськів Сад розслідувати зникнення дівчинки. З перших хвилин стає зрозуміло: тут живуть за своїми правилами. Місцеві мовчать, уникають розмов, роблять вигляд, що нічого не сталося. Чим глибше Гайстер занурюється в цю історію, тим більше з’являється тривоги – і не лише через зникнення дитини, а через атмосферу самого селища. Все пронизано страхом, байдужістю, дивним відчуттям безвиході. Це не звичний детектив. Це історія про те, як люди закривають очі на зло, аж поки воно не торкається їх особисто. Про внутрішню пітьму, яку кожен намагається не помічати. Або, словами продюсерки Ярослави Кравченко, «про людську байдужість і морок, що живе в душах». І вистава передає це максимально чесно. Без прикрас, без наміру пом’якшити.

Акторське перевтілення тримає всі три години. Віриш у відчай Гайстера. Переймаєшся його думками і переживаннями. Прив’язуєшся до Оксі. А потім ловиш себе на протилежних емоціях. Смієшся з дільничного – і майже одразу той сміх замулює огида. Навіть якщо знаєш сюжет, це не рятує. Навпаки, посилюється очікування моментів, коли правда почне відкриватися для інших.

Музика тут – не фон, а повноцінна частина дії. Звучать треки українських гуртів, зокрема «Воплі Відоплясова», а також етнічні проєкти. Це точно працює на атмосферу: підсилює напругу там, де потрібно, і не дає видихнути.

Декорації – окрема тема. Я не була готова до такого. Коли на кін виїхав справжній кабріолет, мимоволі випала із реальності. Вистава стирає межу між сценою і реальним світом. Світло теж цьому допомагає, додає такої глибини, що зникає відчуття «театральності». Це вже не десятки метрів простору – це селище, завод, темрява, в якій часто безповоротно губляться люди.

Львівська версія постановки, створена у співпраці з Національним театром імені Марії Заньковецької, вражає масштабом: складні механізми, уже згаданий кабріолет на підмостках… Постановка київського «Дикого театру» – камерніша. Але не менш атмосферна.

Роман Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма» став українським бестселером. Але його сценічна версія несе особливу місію: ти не перегортаєш сторінки – ти проживаєш їх. І після вистави залишається дивне відчуття: ніби щойно бачив щось важке, темне. І дуже знакове.