Анджела Кумурджі родом з Маріуполя. До війни працювала в шведській компанії косметичних засобів і мешкала в квартирі поруч із матір’ю.
Але на світанку 24 лютого тихий затишок Анджели розірвали російські бомби. Життя перетворилося на жах.

Вона ще почувалася вкрай знесиленою після коронавірусу. І почувши про про російське вторгнення до останнього сподівалася, що все швидко минеться, що війна зупиниться десь там, далеко від її Маріуполя. Анджела мешкала на околиці міста, ближче до Бердянська.

Вона повернулася в Україну з Греції на початку лютого. Не зважала на тривожні розмови родаків, які запевняли її, що війни з росією не минути. Але український уряд закликав не панікувати і вона вірила рідній владі.

Вибухи накочувалися, ближчали, підіймаючи лавину страху. 3 березня не стало електрики, а через кілька днів зник і газ. Люди вийшли на вулицю, ставали кого вогнищ, готували їжу. А вибухи та постріли лунали вже недалечко. Лускали і розліталися шибки з вікон квартир, доскіпувала холоднеча, спали в одязі. Вже розтрощило багато квартир,через це в уцілілих мешкало жило по 3-4 сім’ї.

15 березня в Анджели згоріла квартира.

Спали в під’їзді біля ліфта,потім у підвалі. Цього ж дня бомба влучила в її будинок, спершу запалав стояк, а згодом полум’я охопило весь дім. Почалася справжня паніка: чоловіки гасять вогонь, діти кричать, літніх людей виносять з палаючих квартир. На той момент серед мешканців вже було 5 трупів: двох знайшли в квартирі; одна жінка годувала дитину, але осколок влучив в голову, в неї залишилося троє дітей; один чоловік згорів заживо в автомобілі; 22-річна дівчина загинула від осколкового поранення.

У середині березня в їхній район увійшли «освободітєлі». Біля кожного під’їзду стовбичили солдати.

За містом стояли автобуси для евакуації. Йшовши туди 10 кілометрів зі своєю 74-річною матір’ю, Анджела бачила безліч тіл та обгорілу військову техніку. Врешті-решт дочвалали до автобусів, сіли і поїхали у невідь. Ніхто не знав куди. Доїхавши до села Нікольське, розташувалися у школі. Їх годували один раз на день – так було три дні.

Пізніше з’явилися  автобуси, які їхали до росії. Анджелі було вже байдуже куди їхати – аби у безпеку. На російському кордоні стояли 12 годин, усіх обшукали, перевіряли телефони. Потім привезли до вокзалу, посадили на потяг до Тули. Дорога була важка, на зупинках людей не випускали. Анжелу з матір’ю забрали до себе родичі, а тих, кому нікуди було їхати, відправили кудись, як сказали, у «волонтьорскій штаб».

Здоров’я матері похитнулося, вона залишилася з родичами у Москві. А Анджела твердо вирішила втікати з цієї країни. Вибратися з росії можна було через Прибалтику. Перетнула кордон з Естонією, її одразу зустріли волонтери. Тиждень мешкала у волонтерки і визначалася з дальшим маршрутом. Поспілкувавшись з біженцями різних країн , довідалася про гостинну Хорваті. І вирушила на автобусі туди.

В Анджели є друг у Прескотті, штат Арізона, і вона буде однією з багатьох, які візьмуть участь у програмі адміністрації Байдена «Єдина для України».  Вона похмуро жартує, коли її запитують, як ставиться до переїзду в США. «Будь-куди. Аби далі від пекла».