Український письменник, академік, громадський діяч. Лауреат найвищих літературних відзнак радянського періоду та перший лауреат Шевченківської премії. Його твори перекладено 67-ма мовами світу. Найвідоміший твір – роман «Собор» – швидко розійшовся півмільйонним тиражем. Після чого твір було заборонено…

Це тільки декілька найвідоміших фактів з життя і творчості класика української літератури другої половини ХХ століття Олеся Гончара. Про нього написано стоси біографічних та літературознавчих досліджень. Але творці проєкту «Олесь Гончар. Записки з полону» мають намір створити  документальний фільм саме про малознані знаки долі письменника.

Основна робота над фільмом попереду. Поки що широкому загалу представили сценарій та тизер майбутньої кінострічки. Цю підготовку проєкту підтримав Український культурний фонд.

Перед презентацією подумала: «Знову розводитимуться про давно відоме». Але те, що почула на цій зустрічі, змусило не лише переосмислити постать Олеся Гончара, а й замислитися про виклики сучасному вітчизняному кінематографу та й мистецтву загалом.

«Синя зала» Будинку кіно, не така вже й велика кількість поціновувачів творчості письменника, спікери трохи нервують і поволі починають презентацію.

Про майбутній фільм говорили небагато, більше – про знайомого незнайомця: новітнє сприйняття Олеся Гончара.

– Є дві категорії справжніх митців, – зауважує сценарист стрічки, кінознавець та історик кіно Сергій Тримбач. – Одні залишають по собі твори, але самі в історії не лишаються, а інші (їх меншість), окрім творів, залишають міф про своє життя.

Співтворець майбутнього фільму неквапливим баритоном веде розповідь про те, як старшокласником уперше прочитав Гончаревий роман «Собор». На одному подиху, примостившись десь на приступках центральної міської площі.

– Взагалі більшість людей про Другу світову війну майже нічого не знають, – зауважує пан Сергій. – Але факти вражають. Приблизно 4 млн військовиків Червоної Армії потрапили в полон, з них вижили лише 300-400 тисяч. Молодий Олесь Гончар добровольцем пішов на фронт, у 1942-му потрапив у полон і  був у горезвісній харківській в’язниці на Холодній горі, де окупанти влаштували концтабір. Кожного дня там помирало до 100 людей. Шансів на виживання у нього майже не було, але він якимось містичним чином вижив. Елемент цієї містики червоною ниткою проходить крізь всю біографію творця. Олесь Терентійович часто повторював: «Я знав, що безсмертний – мене бабуся відмолила. Вона молилась за мене так, що я через оці всі страшні бої пройшов».

…Гасне світло, на екрані перші кадри тизеру майбутнього фільму. Лине давня пісня, співають бабусі, усівшись на лавах біля такої ж старенької, але чепурно вибіленої мазанки. І на тлі цього співу чуємо голос дружини Олеся Гончара Валентини Данилівни. Згадує, як багато листів писав її любий Олесь, і шкодує, що не зберегла їх. Далі жахливі кадри кінохроніки: людське знедолене море полонених. Крупні плани нещасних змінюють соняшники – сухі, змертвілі…

– Коли ми поїхали в експедицію на Полтавщину, у місця, де зростав Олесь Гончар, я побачив поле вже пожухлих достиглих соняшників, мертвих соняшників – як образ людського горя, трагедії, – долучається до розмови режисер майбутньої стрічки Андрій Михайлик.

Цитата Олеся Терентійовича, наведена у тизері, напевне, характеризує страх усього його життя: «Полон – це лякає найбільше, це гірше, ніж смерть».

– Назва проєкту «Олесь Гончар. Записки з полону» розкриває не лише маловідомий для багатьох факт перебування Олеся Гончара у нацистському концтаборі для військовополонених, – веде далі режисер. – Острах полону розуміємо ширше. Скажімо, як полон внутрішній – у взаєминах «Митець і влада», «Художник і його сумління». Бо й ми всі часто перебуваємо у полоні. Хіба ж ми не бранці стереотипів, сприйнявши на віру оту звичну хрестоматійну, «прилизану» постать Олеся Гончара?

Сергій Тримбач провів цікаві паралелі життєвих колізій двох видатних українців минулого століття – Олеся Гончара та Олександра Довженка.

– Надто вже схожі їхні історії, – зазначив кіномитець. – В обох незвична, навіть авантюрна історія життя. Згадаймо нищівну критику Сталіним довженківської «України в огні». Чи відзнаку двома Сталінськими преміями Гончаревих «Прапороносців». Цей роман, певне, змінив украй негативне ставлення «вождя народів» до українців, України в цілому.

Наприкінці презентації була у власних роздумах про незбагненну ейфорію буття, доки звичайне питання з глядацької зали про обсяг виділених на підготовку до зйомок бюджетних коштів не змусило згадати про ще одну болісну тему.

Український культурний фонд профінансував лише підготовчий період проєкту. А далі?

– Експертна група Держкіно розподілила понад мільярд гривень на вітчизняне кіно, – зауважує Сергій Тримбач. – Кошти розподіляються між багатьма проєктами, їх завжди не вистачає. Хоча ви розумієте, що кіно твориться не місяць: часто процес триває 2-3 роки. А нині влада має намір скоротити і ці виплати в рази.

На такій мінорній ноті презентація завершується. Складна тема зачіпає ще складнішу суспільну проблему, яку досі оминають політики та можновладці. У наших кінотеатрах розмаїття фільмів, але… Українські стрічки, які й так легко порахувати на пальцях, там, на жаль, не часті гості.