Котрий місяць COVID-19 у топах новин. Спершу це було десь далеко, і ми заспокоювали себе: між нами тисячі,.. сотні кілометрів. Хворіють китайці, італійці, англійці, американці, данці, поляки,… але не ми. Нас це омине.
Так ми думали…

І Юлія так думала. Навіть коли пандемія пішла наступом Україною, Юлія вірила, що все минеться. Що це станеться з ким завгодно, але не з ними. Втім разом з донькою Олесею вимушено самоізолювались.

Але того ранку Юля відчула в Олесі жар. І ще Олеся кашляла. Як зазвичай при застуді, дала донці чай з малиною. Олеся бувала лише в дитячому садку. Іноді, правда, виходили на вулицю, але ж у масках.

– Та то застуда, звичайна застуда… День-два – і будеш здорова, нічого страшного, – заспокоювала доньку. І себе.

Займалася хатніми справами, на вечір запланували з подругою посиденьки. Мала відчула полегшення, і весь день гралася. Не так жваво, як зазвичай, але Юлі це не здалося дивним. Все добре, проста застуда.

Але вночі малій стало зле. Температура злетіла майже до 39.9! Олеся важко дихала, задихалася, недобре кашляла. І Юля запанікувала. Знайшла в домашній аптечці парацетамол, дала дитині пігулки.

Руки тремтіли, пальці не втрапляли на потрібні телефонні кнопки. Ледь набравши 103, чекала гудок… Лінія перевантажена.

– Не може такого бути, чому саме зараз?

У розпачі жбурнула телефон на диван. Не знала що робити, за що хапатися, куди бігти. Витираючи сльози, кинулася на кухню по оцет. Колись так її розтирала мама, коли Юля горіла від застуди.

Ще декілька разів Юля намагалася додзвонитися до швидкої. Одного разу навіть удалося. Вислухавши її скарги жіночий голос у рурці сухо порадив зателефонувати сімейному лікарю: він вирішить, «ковід це чи ні».

Ніч вони пережили.

Лікарня. Бежеві стіни, потріскана штукатурка… Юлія тримала Олесю на руках. Читала плакати на тих стінах «Як вберегти себе від ВІЛ/СНІДу». Думки роїлися: «Невже це так? Невже той вірус у моєї лялечки»? Казенний запах лікарні в’їдався в тіло: паморочив, уселяв надію і жахав водночас.

Суворий лікар в масці відправив у Охматдит: «Там розберуться. Ми ж нічим не допоможемо». В цих фразах чулося «Тільки цього нам не вистачало». Санітарки голосно говорили з пацієнтами, щоб ті «трималися дистанції».

– Маски вдіньте… Без масок не можна!

– А де купити ті маски? В аптеках нема, – бідкалися пацієнти.

– То сидіть удома, як масок нема…

В Охматдиті Юлія бачила, як згасала її донька. Лікарі робили все необхідне. Бігали, метушилися. Олесю дбайливо оглянули, поклали у стаціонар. Юля бачила обличчя медичних працівників. Стурбовані, втомлені… Час від часу в палату заходили медсестри, швиденько роздавали пігулки і бігли далі, до інших…

Експрес-тест – як грім з ясного неба: позитивний… Далі Юля нічого не чула. Тримала малу за руку і просто плакала. Повторний аналіз. Результати чекати днів три. Найстрашніше розуміти, що лікувати потрібно, а ліків нема. Просто не існує.

В палаті були ще дітки. І такі ж стурбовані матері. Вони, як і Юля, не відходили від малечі. Як в такий момент відпустити дитину? Серце Юлі боліло за всіх дітей, за всіх матерів…

Три дні – наче три роки: нескінченні. Ніхто сторонній до палати не заходив. Запах дезінфектора та хлорки вже стали «своїми».

– Мам…

– Що, дитя моє?

– Ти купиш мені «кіндер», коли поїдемо додому?

– Звичайно, крихітко, купимо, що скажеш. А тепер спи.

Зранку в палату увійшла лікарка. Руде кучеряве волосся, заплетене в косу, мішки під очима, тихий втомлений голос:

– Двостороння пневмонія. Призначимо протизапальну терапію…

– Що? А оте? – жахалася навіть вимовити вголос.

– Антитіла відсутні, можемо бути впевнені, що це не COVID-19. Повторний аналіз зробимо за два тижні. А тепер будемо бороти пневмонію.

Юля поцілувала доньку і вийшла на хвилину з палати – пішла в закуток, де ніхто не побачить її сліз. Це просто пневмонія. Так, важка, але виліковна. Юля впала на коліна і заплакала. Олесі має полегшати. Донечка буде здорова. Її крихітка одужає. Вони вийдуть з лікарні міцно тримаючись за руки. І в найпершому ж магазині вона купить доні «кіндер».