Стоїть на видноті колишній спілчанський вожак і вдає, що заблукав поміж трьох сосен. То в одній, то в іншій телестудії лукаво знизує плечима, грає на публіку: мовляв, ще не визначився, у який бік податися. Хоча за спиною вже  нарихтовано здоровезного клунка, геть набитого грамотами, медальками, лавреатськими дипломами, депутатськими мандатами від усіх попередніх «злочинних режимів», ще й підпертого етажеркою з власними літтворіннями.

 Утім, може, таки й трішечки вагається: до кого пристати, аби те добро… примножити? Кон’юнктура, бачте, річ тонка, тут по-чапаєвськи шаблею не рубанеш – наслідки мають бути гарантовано передбачувані. Отож, розмірковує,  краще ще потупцювати на місці. Якщо дорікатимуть за нерішучість чи за щось прискіпуватимуться, поважно відповість: чекаю на дебати. Солідна відмовка, буцім лише вони підкажуть українцям дорогу. Куди? А от не скажу!

 А сам собі часу не гає – підкидає дров у багаття. Мовляв, у минулому нічого доброго в нас не було, то нехай усе пожирає вогонь. Як безумні палії сухої трави навесні, без жалю прагне залишити тільки згарище. Виразно подає знак: натомість відросте ЗЕлена, тоді вже заживемо!

Він, можливо, й цього разу не прогадає. Мабуть, йому вже пообіцяно нову славу, свіжого срібнячка… Гадаю, виправдання придумає. І надалі збиткуватиметься над нами не випареним язиком у традиційних радіозаграваннях: «Що ж ми за народ такий?».