Про нього кажуть різне. І по тому, що і як кажуть, можна скласти враження радше про самого казальника.

Перелякано – не готовий чоловік сприймати професорові одкровення, життям і знаннями здобуту Правду. Криво посміхаючись та «кому це вже зараз треба?» закидають ті, що їм власне сите життя дорожче і за ту вистраждану народом Правду, і за долю самого народу.

«Провокатор, антисеміт» – це вже як постріл  у потилицю із тих страшних літ, що викосили цвіт український, забрали його батька, а тепер синові закляпують рота, щоб не розтлумачував, кому було потрібно методично винищувати українство. Щоб не перешкоджав нині цинічно воскрешати кривавий ритуал сатанинських сімнадцятого, двадцятих, тридцятих, сорокових, п’ятдесятих, сімдесятих, дев’яностих… Та таки найбільше тих, хто дотулився до щирого професорового слова і відчув власну значимість, самодостатність свого роду. Люди, ковтнувши справдешнього слова, виходять із заціпеніння, вчаться живим нервом відчувати зв’язок поколінь на сотні літ углиб.

Вочевидь, саме таке самопізнання народне, до якого спонукає професор Василь Васильович Яременко та його побратими-сподвижники, ратуючи за історизм мислення, і лякає лихварів, для яких Україна  – лише дійна корова, що має бути покірною та бездумною (себто покірно-бездумно чекати заклання).

… У рік 1975-й на факультеті журналістики столичного Шевченкового університету, здавалося, вже справді все спало і благоденствувало (ніби ні тобі покалічених доль Матвія Шестопала, В’ячеслава Чорновола, Миколи Руденка, Василя Стуса, Івана Світличного, Леопольда Ященка, ні гасіння ядерним вибухом полтавської газової свердловини): кінець шістдесятих – початок сімдесятих «подочищав»  рештки «українських буржуазних націоналістів». Добряче перепало і нашому факультету, тож одіозні типчики на кшталт Володимира Рубана, колишнього помічника сталінського сатрапа Лазаря Кагановича, й далі, шмаркаючи та харкаючи ретельно заливали наші  молоді довірливі мізки марксистсько-лєнінською блекотою. Допускалося ще слухати вихолощені казання про калину-малину  та «бідну Катрю» у виконанні ротатого партійного «горлана-главаря», але найбільше – захоплено зойкати і мліти від планово-модних російських талантів дрібного калібру Юни Моріц та їй подібних «солодких руських поетес», чим і переймалася певна частина екзальтованого студентства. На поверхні –  штиль, а всередині – тихе полювання на «ідеологічно нестандартних» та вилущування їх за дрібні студентські прорахунки.

Були й резонансні відрахування. З-поміж них найгучніше – Василя Січка, в’юнкого співучого юнака (його «Ой, Марічко, чичері» підхоплювали навіть найзатятіші русачки, напевне ж, не з примусу «компетентних органів»). Хлопчина, що й так дивом утрапив на ідеологічний (!) факультет (був сином засудженого воїна УПА), насмілився  писати курсову за «Собором» Гончара. «Нечуване зухвальство!»,  – схоже, з переляку вирішив керівник курсової – факультетський парторг та викладач «літературних калин»…

Довелося тоді й авторці цього допису отримати гіркий урок: рвонула заступатися за однокурсника. Нашого декана, шанованого журналістського патріарха, ветерана, ніби підмінили: «Та такі нам у спини стріляли!.. Та вони такі!.. Та вони сякі!..». Немічні спроби заговорити про конкретного Василя розбилися на друзки об жахливий клубок закостенілої од часу історичної несправедливості (пізніше збагну, що декан у тій справі теж був безсилий): «Тебе ледве не весь курс у партію рекомендує, а ти!.. Нерозумно!» Коли вже з Василем сумну раду радили неподалік деканату, до нас підійшов світлоокий чоловік і так стиха: «Молодь, будьте обачніші».

Василя Січка таки відрахували, його доля склалася дуже трагічно. А «мій»  віртуальний партійний квиток, хвалити Бога, тоді матеріалізувався  у кишені ідеологічно благополучної тезки.

Серед отакої «морально стійкої та ідеологічно витриманої» задухи, коли годі було сподіватися на щось справдешнє, до аудиторії начитувати курс історії української дожовтневої журналістики зайшов усміхнений він – той самий, котрий застеріг нас з Василем од зайвих коридорних балачок: Василь Васильович Яременко. І так – коли з добрим усміхом, коли з уїдливим посміхом – потроху почав розганяти тяжку заідеологізовану стуму, що стискала наші мізки. Студенти (хто з острахом, а хто захоплено) пошепки переповідали про ті болісні ідеологічні зарубки, яких дістав наш такий благополучний з виду викладач від тогочасних партійно-академічних донощиків (найбільшу гидливість викликала таки бридка стаття в «Комуністі України» тогочасного директора Інституту літератури АН УРСР Шамоти, у якій той бризкаючи слиною волав: пора, мовляв, кінчати з українським буржуазним націоналізмом. А тимчасом Василь Васильович (подеколи вдаючись до прийомів Езопа, що їх нам блискуче демонстрував, аналізуючи апокрифи) занурювався разом з нами у культурно-просвітницьке життя справжнього українства і відкривав нам Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка, Олександра Олеся… Ніколи не менторствував, не виховував із нас снобів, не вдавався до дешевих загравань (як дехто з викладачів-курців, що, й рядка не написавши, за жадібними сигаретними затяжками повчали «жовтодзьобу молодь», як творити прогресивну журналістику).

Маючи неабиякий хист оповідача, Василь Васильович так вдало «заінтриговував», що й лекція збігала непомітно, і на наступну чекали, чим похвалитися міг не кожен викладач. Вдало, майже як той-таки Куліш, підкидав нам «кістку: краще щоб гризли, але не дрімали». Послухати його лекції прибігали навіть з інших факультетів. Поважаючи студента, Яременко завжди покладався на розуміння і спільну роботу, тому багато випускників журфаку особливо тепло й довірливо відгукуються про свого викладача. Найзахопленіше – ті, кому завдяки кураторству Яременка пощастило ще за студентства відкрити сусідський світ – побувати у тодішній Чехословаччині, познайомитися з колегами-однолітками, студентами Братиславського і Празького університетів, ще й відвідати редакції українських газет та журналів у Свиднику і Пряшеві.

Чимало книжкових відкриттів представив читацькому загалові професор Яременко. Серед них найпам’ятніші – поетичні антології «Аполлонова лютня» (у співавторстві з Віталієм Маслюком та Валерієм Шевчуком) та «Чари кохання». І фундаментальні (кожна – у чотирьох опасистих томах) хрестоматії української літератури й літературної критики «Слово многоцінне» та «Українське слово», які завдячуючи Василю Васильовичу поповнили бібліотеки наших шкіл. І чотиритомна спадщина славного Яременкового побратима Василя Симоненка, і багатотомне видання іншого його близького друга В’ячеслава Чорновола. І відкриття для українського читача блискучого поета діаспори Олега Зуєвського…

Появою у сучасному прочитанні слова митрополита Іларіона «Про Закон, Мойсеєм даний, і про Благодать та Істину, в Ісусі втілених» та «Повісті врем’яних літ» («Бібліотека українознавства», заснована 2004 року Міжрегіональною академією управління персоналом (МАУП)) теж завдячуємо професорові Яременку, його захопленню призабутими книжними мовами, його прагненню розтлумачити сучасникам старослов’янські письмена, літературну мову наших пращурів ХІ-ХІІІ століть. Ця чудова книжкова серія, розпочата «Кобзарем», з професорового благословення поповнилася працями Володимира Мономаха, Пилипа Орлика, Дмитра Донцова, Миколи Міхновського, Олени Пчілки.

А нині провідний науковий співробітник  Науково-дослідної лабораторії грінченкознавства професор столичного Грінченкового університету Василь Яременко невтомно втілює воістину титанічний науково-видавничий проект – найповніше за всю історію багатотомне видання творів Бориса Грінченка.

Варто бачити, з яким трепетом – мов того первістка в сповитку – бере професор до рук кожен сигнальний примірник власної чи ним упорядкованої або ж редагованої книжки. «Читай, мій люде, читай, бо звідаєш те, у чому твоя сила, – і відродишся» – щораз примовляють дещо здитинені з радощів його мудрі очі, любовно огладжуючи свіжу палітурку, та так по-батьківськи, як, певно, своїм трьом достойним синам-дубочкам наказував: «Працюйте на добро-славу народу нашого, не осоромте батька!». Бо добре звідав за життя силу слова.

Неспроста так бояться його чесних думок лихі люди, котрі одне поперед одного пнуться, аби поглумитися над нашим Словом: те бібліотеку шматує, те архіви розкрадає, те закидає до України гниле сміття пєлєвіних з лимоновими, а той, «щирий та уміркований» малорос, переймається українсько-російською мовою не-ворожнечі – у час, коли окупант люто шматує наші землі та викошує молодий цвіт нашої нації. Ото потіха для дідька, що глузуючи торочить нам про «толерантність» уже понад три століття.

«Не буде, вражено, по-твоєму!». І з новим завзяттям, без спочинку взявся професор Яременко втілювати черговий видавничий проект – «До джерел». «Кишенькові» томики творів українських письменників для наших воїнів-оборонців. Так народилися упорядковані Василем Васильовичем книжки вибраних поезій Василя Симоненка, Бориса Грінченка, якими нині зачитуються там, на нашому «Близькосхідному фронті».

«Оце віриш, і не відривався б від тих скарбівень, аж дратує, коли щось роботі заважає,  – зізнається професор і мимоволі прикладає до грудей руку: дошкуляють-таки післяопераційні болі. – Але сьогодні святе – читатиму лекцію для філологів. Студентство чекає. А я чекаю зустрічі з ними. Аж молодшаю».

Оперся на ціпок – і, як завжди, веселий оптимістичний усміх. Молодечий.