Небагато міст світу (Єрусалим, Косово, Бременсверде та український Іванків) можуть похвалитися тим, що добробут і спокій їхніх мешканців захищають монументальні скульптури-обереги у формі яйця. Їхнім  автором є німецький митець Армін Кьольблі. 

Якщо прямувати до Чорнобиля суходолом, цього місця не оминути. Йдеться про перехрестя на околиці Іванкова. Тут одразу впадає в вічі таке собі величезне бетонне яйце. Скульптура так і зветься – «Овум» (яйце – лат.). Молоді здається, що воно тут стоїть від давніх давен. Мабуть «аж» з часів будівництва Чорнобильської АЕС. Можливо, його встановили тут у ще давніші часи. Один журналіст-початківець так і написав: «огромное бетонное яйцо, жуткое творение времен социалистического реализма». Юнак не знав, що скульптура не має жодного відношення ані до радянської минувшини, ані до реалізму, тим паче соціалістичного. Бо її автор, митець Армін Кьолблі, народився і виріс у капіталістичній частині тоді розділеної навпіл Німеччині – у ФРН. І коли в НДР молодь вступала до FDJ (був такий східнонімецький комсомол), майбутній скульптор на берегах Рейну у землі Баден-Вюртемберг, в університеті міста Карлсруе, опановував фах економіста і банкіра. Втім, фінансового титана з Арміна не вийшло. Потяг до мистецтва переміг. Тож згодом вивчав режисуру, працював на радіо, писав музику, створив рок-гурт, займався образотворчим мистецтвом, яким захоплювався змалку.

У нашому випадку на запитання: що було раніше яйце, чи його творець – відповідь однозначна. Спочатку з’явився скульптор. Його рідне містечко – Дурмерсхайм, розташоване на самому французькому кордоні, збиралося відзначити 1000-річний ювілей. Тоді й народилася у Арміна ідея створити скульптуру: символ життя – яйце. Причому, не просте, а скульптуру-капсулу, всередині якої листи наших сучасників краянам, що житимуть за тисячу років. Втім, земляки не пристали на ідею Арміна, вирішили збудувати черговий фонтан. Не знаю, як у німців, а у наших «бюргермайстрів» головним визначальним чинником при такому виборі напевне відіграло б те, що при зведенні такої «гідроспоруди» можна «освоїти» вагоміші кошти, аніж на спорудженні якогось «яйцевидного шматка бетону». Зрештою, 1991 року свій перший «Овум» Армін встановив в іншому місті – Бремерфьорде. Це поблизу Бремена, де нині мешкає митець. Але вже тоді подумки він був далеко від Німеччини, у Чорнобилі.

Отак історія скульптури, що нині прикрашає околиці Іванкова, почалася майже чверть століття тому, коли була народжена у Німеччині  далекого вже 1992 року.

Кажуть, нічого в житті не буває випадковим. Квітень 2000 року. Напередодні чергових сумних чорнобильських роковин група журналістів агентства «Чорнобильінтерінформ» (серед них і автор цих рядків) прямувала у зону відчуження. Поблизу Іванкова монотонність звичної подорожі раптом перервала у прямому сенсі «живописна картина» – робітники малярськими валиками фарбували величезне бетонне яйце, якого раніше не було на «острівці безпеки» перехрестя дороги.

– Дивись, і тут до Великодня готуються, вже й таку «монументальну» крашанку «знесли», – іронічно зазначив хтось з колег.

Пожартували, посміялись та й забули. Але коли через день вертались до Києва, побачили біля скульптури невеличку юрбу людей. Журналістська цікавість змусила спинити авто. Знайомимося: Армін Кьольблі з Бремена, автор скульптури «Овум», всередині якої листи українських і німецьких дітей далеким нащадкам – у 3000 рік.

– Іванків – це останнє місто перед Чорнобильською зоною, де живуть люди, де ще є життя, – зазначив тоді Армін. – Це місце вибрано символічно, щоб людям усієї землі показати, що таке ніколи не повинно повторитися.

На прощання Армін подарував компакт-диск: авторське виконання рок-композицій.

Німецький митець знову завітав до України у вересні 2012-го. Були зустрічі у Києві, Іванкові. Спілкування з людьми, виступ на телебаченні, вручення знаку «Почесний громадянин Іванківщини», запис кліпу нової пісні про Чорнобиль написаної Арміном. Якось ми сиділи у затишному кафе неподалік Іванкова, і з приємністю згадували ту нашу зустріч-знайомство. Саме тоді Армін розповів справжню одіссею – довгу дорогу «Овума» до Чорнобиля.

– 1991 року, після реалізації першого проекту «Ovum» в Бремерфьорде, я усвідомив, що такі скульптури-символи життя треба встановити у знакових місцях планети. Тож для наступної скульптури вирішив обрати околиці Чорнобильської зони. На той час (а це був 1992 рік) у мене була відмінна студія на колишній верфі у Бремені, і всі технічні можливості для створення багатотонної скульптури. По завершенню вона спочатку була встановлена на подвір’ї місцевої Академії мистецтв, згодом – у громадському парку Бремена. Потім у мене з’явилась можливість представити «Овум» на Александерплац у Берліні: там вона простояла майже 2 роки. Угорські колеги запропонували перевезти її до Будапешта. Так що 1996 року скульптуру перевезли на береги Дунаю і встановили в Університеті мистецтв та дизайну. Отаким був наступний крок по дорозі до Чорнобиля. Але не все було так просто. Я шукав в Бремені компанії, які могли б допомогти транспортувати «Овум» з Угорщини в Україну. Прийшов у компанію «Martin Grunau GmbH», де працювали українки Наталка і Олена. З Оленою тоді я вперше поїхав до Іванкова, побував у зоні. Це було в листопаді 1999 року. Під час того візиту отримав згоду місцевої влади на встановлення моєї скульптури в Іванкові.

– Хто допомагав тобі у цьому?

– Перш за все, дякую Наталі Крассовській. Можу сказати, що вона є «матір’ю» Чорнобильського «Овума». І, звісно ж, моя щира дяка Олені, яка дуже допомогла з організацією транспортування скульптури.

– А в Іванкові не було бюрократичних «проблем»?

– Ні, навпаки, пани Юрій Мосієнко та Микола Урупа з місцевої адміністрації всіляко сприяли реалізації цього проекту. Звичайно, були й інші люди. Ніколи не забуду водія вантажівки, який перевіз «Овум» з Будапешта до Іванкова. Здається, його звали Михайло. Це було в останні дні минулого століття, наприкінці 1999 року. Цей чоловік був разом зі мною під час крижаної подорожі зимовими Карпатами. Понад 48 години дороги по льоду і снігу, в гору, під гору. І знову – в гору, під гору… Він є справжнім героєм чорнобильського «Овума».

– Арміне, ця подорож варта, щоб про неї розповісти більш докладно…

– Якщо я правильно пам’ятаю, ми планували виїхати з Будапешта 23 грудня 1999 року. Але спочатку треба було оформити митні документи. Вже був пізній вечір. Мусили чекати, і чекали всю ніч. Наступного ранку мені сказали: «Овум», як витвір мистецтва, належить Угорщині, бо вже понад три роки знаходиться на території країни. Тому мені потрібно надати документ з посольства Німеччини та угорського міністерства культури, що «Овум» може перетинати кордон… А було вже 24 грудня, починалися Різдвяні свята! Спробував переговорити з кимось із німецького посольства, але в угорському міністерстві культури взагалі ніхто не відповідав! Наставав Різдвяний вечір, я був на митниці у Будапешті, а на вулиці стояла машина, на яку було завантажене яйце, і в кабіні спав Михайло… Тоді у мене виникла блискуча ідея: у митних документах «Овум» був зазначений як мистецький витвір. А якщо заповнити нові папери, в яких скульптуру позначити як «шматок бетону»? І це спрацювало! Ми виїхали з Будапешта 25-го пізно ввечері. Вночі доїхали до угорсько-українського кордону. А там величезна черга! Мені тоді здалося, що попереду нас було понад 100 вантажівок… Але Михайло мав exeperience (досвід), як пройти кордон трохи швидше…

– Цікаво було б попросити Михайла поділитися отим досвідом…

– Отже, ми перетнули кордон і прибули в Україну вранці 26 грудня… Але попереду була ще українська митниця! Ми знову чекали. У мене в кишенях більше не було грошей, тільки півпляшки «коли» і десь п’ять сигарет. А на додачу – ще й страшенний зубний біль, який намагався вгамувати снігом… Нарешті! У другій половині дня у мене на руках усі документи. Ми могли рушати далі. Повертався до машини, змучений, але щасливий. Але Михайла на місці не було. Шукав його всюди – безрезультатно. Було нестерпно холодно, я залишився один на кордоні в чужій країні, без грошей і з нерухомою вантажівкою з багатотонним «шматком бетону». І до того ж не знаю української. Митник подивився на моє зимове пальто. Може продати його, і на ті гроші поїхати потягом до Києва? З цією думкою сів у машину і… знепритомнів. Коли оговтався, Михайло сидів поруч. Я нічого не питав, він нічого не казав. Я просто був вдячний… Нарешті вранці 27 грудня ми вирушили до Іванкова. Михайло не володів англійською або німецькою, а я, як вже казав, не знав української. Для спілкування у нас було лише два слова: «добре» і «проблеми». Мушу зазначити, кожен невеликий схил був для нас великою проблемою. Особливо, коли це довгий підйом або спуск. А скільки було ще менших пагорбів… Довкола стільки снігу! І так холодно! Ніколи в житті не відчував такого зціпеніння від морозу. Ми не могли зупинити вантажівку, бо вона б миттєво застигла. Михайло проїхав фактично без сну всю дорогу. Він справжній герой. Нарешті, вранці 30 грудня 1999 року прибули до Іванкова. Пішли до мерії, де нас радо зустрів пан Мосієнко. Він організував кран, який швидко вивантажив «Овум» на край острівця безпеки, який був вкритий товстим шаром снігу. Вже потім скульптуру перемістили на центр острівця.

 Новий рік я зустрічав уже вдома, у Бремені… Ось така вийшла новорічно-різдвяна казка із щасливим завершенням.

– А як пройшла церемонія відкриття? Це ж було 26 квітня 2000 року?

– Так. Я думаю, там було близько ста чоловік з Іванкова. Школярі, студенти, дорослі, люди похилого віку… З Києва приїхав очільник місцевого відділення «Ґете-Інституту», пан Еберт. Зараз він генеральний секретар цієї установи, яка працює по всьому світові. Було радіо «Deutschlandfunk», телебачення «Deutsche Welle». Ну, а ти приїхав, коли церемонія вже завершилася, –  посміхнувся Армін.

– Та й то – цілком випадково.

– Були жінки в національних строях. Вони співали українських пісень. Священик освятив листи і скульптуру. Був депутат українського парламенту (я навіть не знаю хто). Ми запечатали листи у спеціальні бочки, сховали їх у піску всередині «Овума» і закрили яйце… Я не пам’ятаю всі слова, які сказав того дня. Але точно сказав ось це: «Є тільки дві перспективи: бути частиною проблеми, або часткою її розв’язання».

Вже потім були нові «Овуми», встановлені в Єрусалимі, Косовому. Зараз Армін працює над новим проектом. Його нове 9-тонне творіння невдовзі покине Бремен, аби, мандруючи містами Європи, через Амстердам, Париж, Іспанію, збирати листи-послання миру людям 3001 року, щоб остаточно зупинитися на площі перед Радою ЄС у Страсбурзі.

Знову пригадався вересень 2012 року, роздоріжжя на околиці Іванкова. Тоді, під час запису кліпу, коли дивився на свого німецького друга через окуляр камери, як він, стоячи на власній скульптурі, співав свою пісню, подумалось: ось він – Маленький принц зі своєї планети на ймення «Овум»! Хоч і подорослішав, але попри фінансово-економічну освіту, так і не став прагматиком. Залишився щирим і добросердним.

А ще пригадалася наша перша зустріч у той поминальний чорнобильський день квітня 2000-го. Саме завдяки Армінові я вперше подивився на Чорнобиль через призму життя…