Виносив сміття і став свідком по-театральному яскравого, з глибокою метафоричністю епізоду, який годі придумати, бо його може подарувати лише життя, в реальному часі.

– Де наші бабки?! – стурбовано кричав біля сусіднього під’їзду якийсь розчервонілий, захеканий чолов’яга. Він сновигав двором, і на перший погляд було годі визначити – грає на публіку чи його справді пограбували, бо всі, хто там був, зрозуміли, що йдеться про гроші.

Захисна рожева маска висіла в нього на підборідді і сам він був по-домашньому вбраний, у якійсь піжамі та спортивних штанях, ніби щойно підхопився з ліжка.

Публіку, до якої він алярмово і нервово звертався, уособлювала молода жіночка – чи то дружина, чи родичка, яка робила круглі налякані очі і здивовано розводила руками.

У підсумку недовгої, проте активної біганини двором, а потім спонтанного вибігання через арку на сусідню вулицю,  двох реальних бабусь – «бабок», як їх називав той російськомовний чолов’яга – в мохнатих беретах та з великодніми кошиками у руках було направду виявлено, пригнано до під’їзду і загнано у їхні самоізоляційні мешкання.

«Бабки», з усього видно, таки «несанкціоновано» вирвалися на волю, але не встигли далеко втекти – були нагло відловлені вже на початку свого «ковпаківського рейду».

Розгніваний чолов’яга гнав їх, як гусей, голосно провадячи виховну та роз’яснювальну роботу. Уривками звучали цікавезні фрази і крилаті вислови про те, що «нема ума, щітай калєка», або «і на… чого ви туда поперлися, все ж є вдома», або «17 тисяч! – де я такі «бабки» за цих бабок візьму…»