На початку березня віртуальна авіакомпанія не віртуального «Видавництва Старого Лева» здійснила подорож в часі до Парижа  на запрошення…  самого Ернеста Гемінгвея. Саме так хочеться означити видану  українською мовою книжку «Свято, яке завжди з тобою» –  мемуари світового класика про життя в Парижі в 20-х роках XX століття.

Подорож  в часі могла б і не відбутися, якби пан Ернест випадково не знайшов у 1956 році власну валізу у підвалі паризького готелю «Ріц». У валізі був блокнот із його нотатками про молоді безтурботні роки в Парижі. З тих записів і народилася книжка, яка побачила світ уже після смерті автора. До українського читача рідною мовою вона прийшла тільки тепер.

Зі сторінок постає повоєнний Париж з його кав’ярнями, в яких наливають не лишень еспресо, з  кінними перегонами, у яких кожен порядний парижанин має зробити ставку, з офіціантами, які не зголюють вуса, бо належать до якогось таємного ордену,з митцями, які мешкають у кожному кварталі…

До речі, саме на  стосунках з митцями й побудована більшість оповідей автора. Люди, з якими Ернест перетинався вже з молодих років,  нині  відомі й унікальні у світовому контексті. Сама Ґертруда Стайн читала Ернестові оповідання і давала йому, молодому авторові поради. У бібліотеку Гемінґвей ходив до письменниці і видавчині Сильвії Бич. А випивав по келишку зі Скоттом Фіцджеральдом, від якого слухав перші розповіді про «Великого Ґетсбі». Товаришував і з Джеймс Джойсом, якраз тоді, коли батько модернізму завершив «Улісса». Книжка містить діалоги з ними, майстрами  хвилювати людські серця. Ми ніби вчуваємо щось інтимне та утаємничене, однак це не робить нас зайвими свідками, навпаки – нас радо запрошують до товариства!

Ернест Гемінгвей залишає після себе багато речень, які хочеться нотувати:

«Коли холодні зливи затримували й убивали весну, це було так, наче хтось без причини помер молодим».

«Дописавши оповідання, я завжди почуваюся спорожнілим, і мені і сумно, і радісно, наче я щойно кохався, і я був певен, що оповідання вийшло гарним, хоча по-справжньому не зможу сказати, наскільки гарним, доки наступного дня не перечитаю».

«Париж не має кінця, і спогади кожного, хто там колись жив, не такі, як в інших. Ми завжди поверталися туди, хоч ким були, і хоч як він змінювався, і хоч як важко чи легко було туди потрапити. Париж завжди був вартий цього, і за все, що приносиш йому, він завжди віддячує».

Нехай же українськомовне «Свято, яке завжди з тобою» отримає численного і вдячного читача. Та він, переконаний, і не забариться, бо хто ж не любить святкувати?