Волонтерський рух став фактом і сталим фоном соціального життя українців. Але насамперед – це конкретні люди та їхні історії, розповіді, як із звичайного емоційного пориву, знайомого кожному (зарадити комусь, хто потребує підтримки), виросла масштабна та професійна допомога, оформлена у організації та фонди.

Андрій Шейнін, співзасновник благодійного фонду «Харків з тобою», людина, котра перетворила на професію поклик серця. Випускник залізничного вишу, підприємець, уже десять років надає системну допомогу там, де її потребують найбільше.

– Ідея виникла не лише в мене, а в усієї команди, – розповідає Андрій Якович. – Це був жовтень 2014 року. Ми вже майже рік допомагали країні та армії, не маючи юридично оформленої організації. Люди почали звертатися з проханням: чи можна перерахувати допомогу від підприємств. Розуміли, що для співпраці з міжнародними фондами, а також для тих українців, які не можуть допомагати особисто, потрібна офіційна структура. Тому й вирішили створити фонд.

Вперше відчув «кайф» від благодійності ще 2013 року. Тоді компанія «САТ» оголосила акцію до новорічних свят: допомагаємо дитячому будинку. Я приїхав отримати черговий вантаж, побачив оголошення – і воно якось «лупнуло» в голову. Подумав: «А чому б ні?». Поїхав у супермаркет, купив дещо з переліку необхідного, потім зателефонував друзям з типографій, вони дали розмальовки та альбоми. Привозив кілька разів, і відчуття було неймовірне, щось на кшталт ейфорії. Я допомагав, не сподіваючись на жодну подяку, але почувався святково.

Наступного року, напередодні Дня захисту дітей, вирішив повторити таку акцію в Шевченковому для малечі з вадами розвитку. Ми привезли хімію, альбоми, зошити, іграшки – те, що потрібно. Потім знайомі попросили допомогти з доставкою для перших біженців із Луганської області. А вже наступного дня поїхали допомагати армії в Ізюм: броня, каски, вода… Дорога ця стала для мене рідною на кілька місяців: їздив туди щодня два-три рази. Так і сформувалася наша волонтерська діяльність, яка потім переросла у фонд.

Коли «Харків з тобою» тільки народжувався, ніхто не думав про великі проєкти чи грантові програми. Були лише люди, їхнє бажання допомагати та перші дії – закупівлі, поїздки, пакунки, розвезення харчів. Саме ці кроки згодом стали фундаментом масштабної системи підтримки, яку збудував Андрій Шейнін разом із командою.

– Складно було шукати партнерів для створення фонду?

– Ніхто нікого спеціально не шукав. Ми вже були однією командою. Люди з лютого 2014 року потроху об’єднувалися. Перший результат командної роботи мали вже у березні: нас було п’ятеро чи шестеро, але за кожним стояли знайомі та донори, які давали гроші або допомагали чим могли. Виробники передавали нашим на «нуль» каву, цукор, спеції, інші продукти. Ми возили це постійно. Хтось писав тексти для сайту, хтось домовлявся з командирами, спілкувався з журналістами, щоб просувати команду та залучати кошти для закупівель. Це було чисте волонтерство: ніхто не отримував зарплатню.

Спершу я своїм коштом заправляв свою ж машину, возив нею вантажі. До кінця літа об’єдналися у волонтерську групу. Називали себе координаторами – кожен відповідав за свій напрям. Я займався логістикою, хтось – ремонтом техніки, хтось – захистом і станками для кулеметів, пошиттям форми та теплої білизни, хтось – концертами для військових, допомогою в шпиталі.

– А назва фонду «Харків з тобою» як виникла?

– Влітку 2014 року ми купували футболки для хлопців, бо реально було погано з формою та постачанням. Ми брендували їх: писали «Харків з тобою», бо хлопці фактично захищали Харків та всю країну. Одночасно наші дівчата зняли відеоролік «Ми прикриємо вас з тилу» (https://youtu.be/pcBC-Slg2O0?si=vt9xtlkWo5wHywdC). І коли в листопаді створювали фонд, питання про назву навіть не стояло – все було очевидно.

Коли ж почалося повномаштабне вторгнення росії, ми одразу відкрили склад і почали допомагати армії з новими силами. Розвозили допомогу по точках, де тримали оборону захисники, у шпиталь та лікарні Харкова і області, завозили та передавали машини, засоби захисту, рації, тепловізори… А згодом, після звільнення Куп’янська, відкрили там великий хаб. Із жовтня 2022 року по лютий 2023-го через цей хаб проходили майже всі гуманітарні вантажі, які йшли в Куп’янський район, зокрема й від ООН та UNICEF.

– Можна лише уявити обсяг цих робіт.

– З 25 лютого до кінця серпня 2022 року я жив на складі. Коли відкрили хаб у Куп’янську, щодня працював там – без зарплати, без бонусів. З літа 2023 року робота стала спокійнішою: займалися плановою доставкою машин, джипів, пожежних авто, спеціального обладнання, роздавали гуманітарну допомогу та воду. У 2024–2025 роках я перебрав на себе керівництво проєкту підтримки інклюзивного навчання в Харківській області, який підтримав UNICEF. І вже тоді вперше отримав офіційну зарплату від Фонду.

– Що це за проєкт?

– У співпраці з ЮНІСЕФ ми реалізували на Харківщині програму підтримки дітей з особливими освітніми потребами та їхніх родин. Через ковід і війну багато з них втратили доступ до живого спілкування та занять з фахівцями. Ми провели дослідження, організували заняття, запустили навчання для магістрів і фахівців, забезпечили інклюзивно-ресурсні центри обладнанням і матеріалами. Частина техніки вироблялася країною-агресором, тому нам довелося шукати альтернативи й ініціювати зміни до законодавства. Завершивши цей етап, ми долучилися до нової ініціативи – створення служб соціального супроводу у шпиталях для поранених військових і їхніх родин.

– Тобто фонд фактично почав вибудовувати систему соціальної підтримки армії?

– Саме так. Ми організували пілотні служби супроводу в шпиталях Харкова, Києва, Ірпеня, Вінниці, Львова. Ідея була в тому, щоб створити двокомпонентну систему: військовий блок – всередині бригади, і цивільний – зовнішній, який допомагає родинам, вирішує соціальні питання, тримає зв’язок. Керує цим проєктом Олена Шержукова.

– Чому виникла така потреба?

– Бо командири просто не встигають. Дуже багато поранених, безвісти зниклих, маса звернень від сімей. У кожній бригаді є офіцери з цивільно-військового співробітництва, але їх по два-три на бригаду, а роботи – море. Ми побачили, що треба допомогти побудувати систему комунікації.

– І почали з Харкова?

– Так. Ми довго працюємо з Харківським шпиталем й одного разу зрозуміли, що маса людей, які щодня снують по палатах, шукаючи своїх, – це вже хаос. Ми запропонували, щоб у шпиталі працювало дві-три «спеціально навчені» людини, які тримають контакт із усіма бригадами. Одночасно народилася ідея «бригадних домів» – місць, де волонтери або родичі військових допомагають координувати зв’язок між сім’ями, бійцями й військовими частинами.

– Це мала бути мережа таких осередків по країні?

– Так, у кожній бригаді – свій «бригадний дім» в місті постійної дислокації або там, де мешкає багато родин бійців цього підрозділу. Якщо родина втратила зв’язок зі воїном, вона могла зателефонувати туди, і люди, які мають прямий контакт із командуванням, швидко дали б інформацію. А у великих шпиталях, як у Харкові, ми хотіли створити волонтерські команди, які б координували комунікації усіх пацієнтів незалежно від бригади.

– Як сприйняли вашу ініціативу?

– Дуже добре. Ідея сподобалася, бо до розуміння потреби створення таких служб вже схилялися і в Міноборони, Мінсоцзахисту, Мінветеранів. Була навіть постанова Кабміну № 1050, яка узаконювала створення служб супроводу при військових частинах. Передбачалося п’ять людей на команду, щоб допомагали бійцям і їхнім родинам.

– Тобто держава підтримала вашу ініціативу?

– Частково. Ми пройшли спеціальне навчання. Через Мінсоцзахист його фінансувала Японія. Тиждень лекцій: законодавство, медична допомога, фінансові питання. Але потім змінився міністр, команда пішла, і робота зупинилася.

– І що тепер?

– Тепер усе в «підвішеному стані». У шпиталях створили свої команди по 3–5 людей, але часто вони просто не розуміють, що робити. Ми бачимо, що бійці залишаються без підтримки. Один хлопець, який три роки провів у полоні, після виписки навіть не знав, куди йому йти, де жити. Формально держава створила структуру, але без розуміння, як вона має працювати.

– Але ваші волонтери все одно допомагають?

– Так, ми не можемо інакше. Навіть якщо нам закрили офіційний доступ до шпиталів, наші координатори все одно знаходять способи допомогти. Волонтер – це людина, яка зайде туди, куди треба, навіть якщо це вже «поза протоколом». Ми просто не можемо залишати своїх.

Андрієва зовнішність нагадує біблійного мудреця: сива борода, довге волосся і великі, дуже світлі очі. Про себе я назвала його Гендальфом. І чим довше ми спілкувалися, тим точнішим мені здавалося це порівняння. Андрій випромінює спокій, у якому є сила – ту саму внутрішню рівновагу, що заспокоює навіть тоді, коли порушуємо найважчі теми. Він говорить як людина, у якої немає потреби демонструвати досвід чи авторитет. Не пишається тим, що робить, не прагне показати власну незамінність – просто допомагає.

– Стільки років у волонтерстві – як Ви це витримуєте?

– Якщо чесно – важко. Робота цікава, але дуже виснажує. У якийсь момент відчув, що просто «просів». Один психолог навіть пропонував спілкуватися, просто гуляти й говорити. Але часу немає – робота не зупиняється ні на день.

Навіть ці слова прозвучали без натиску чи жалю. Коротке зітхання – і вже за мить знову спокійний, усміхнений погляд, уважність до слова. Цей спокій передавався і мені, але за ним відчувалася глибша емпатія – до людей, до життя, до світу.

– Наш благодійний фонд – це родина. Ми працюємо разом 11 років і знаємо майже все одне про одного. Навіть ті, хто в офіційних засновниках, для нас – частина команди. Волонтери та наймані працівники – серце організації, без них ми не можемо працювати.

– А що Вас особисто мотивує продовжувати роботу?

– Важливо відчувати, що твоя робота справді потрібна. Це стосується всієї команди. Коли, наприклад, привозиш матраци хлопцям, які сплять у лісі на дерев’яних настилах, розумієш: ти тут не просто так. Не просто живеш, щоб відбути своє. Це і є сенс – бачити, як люди стають щасливішими завдяки тому, що ти зробив. Саме це надихає.

– Як переживали небезпеку, коли працювали в умовах обстрілів?

– Просто робили те, що мали робити. Не думали про те, прилетить сьогодні ракета чи ні.

– Що б сказали людям, які хочуть стати волонтерами?

– Дуже хочеться, щоб вони відчули той кайф, який я відчув від допомоги дітям. Мені подобається отримувати кайф від добрих справ. Навіть коли за це нічого не отримуєш і мало хто знає про твої вчинки, кайф лише зростає. Кайфую від того, що можу бути корисним. І навіть коли зараз я в офісі й організовую допомогу через інших, мені бракує прямого контакту з людьми на фронті. Тому іноді сідаю за кермо і їду сам.

На світлині: Президент України Володимир Зеленський вручає Андрієві Шейніну відзнаку «Золоте серце». Світлина з інтернету.