Рік тому о цій порі, у місяці квітні, ще світлим надвечір’ям, за кілька годин до Пасхальної ночі жвавою трасою від Чернігова у бік Сосниці, одразу за мостом через повноводий Снов я мусив гальмувати. Просто не міг не спинитися. Бо на узбіччі стояло щось таке, що відразу вводило у ступор…
Я протер очі. Мені здавалося, що це або сон, або я потрапив раптом на знімальний майданчик , де керує режисер із гучномовцем. Проте режиссера ніде не було, а переді мною, на відстані витягнутої руки, стояв… Адам Козлєвич при своїй «Антилопі-Гну»…

Здавалося, ось зараз, десь із снов’янського соснового бору, десь звідтам, де заховався еко-готель «ШишкіNN», вийде славна компанія з Шурою Балагановим, Михаїлом Самуїловичем Паніковським з гусаком під пахвою і, звісно ж, Остапом Бендером, великим Комбінатором. Вони всі тісно всядуться у цю «Антилопу», і бортмеханік Козлєвич знову повезе їх кудись по світу, у бік Ріо-де-Жанейро, попри час і простір…

Однак великий Комбінатор не приходив, а «реальний» Козлєвич і далі стояв схилений над своєю «Антилопою» та щось в’язав дротом на її обшивці.

– Здрастуйте вам! Боже помагай! Вибачте великодушно, але чи не Адамом Казимировичем Вас звати і чи не «Антилопою» прозивається раптом се чудо автотехніки?

Чоловік приязно і відкрито усміхнувся, привітався навзаєм і потвердив, що я не перший, хто плутає його з героями Ільфа і Петрова.

– Ні. Я не Адам і не Казимирович, і це чудо, як ви кажете, – не «Антилопа», бо мене звуть Володимиром Романовичем, а мій «кінь» прозивається Телєць.

Володимир Романович, поза сумнівом, мав «ранній» пенсійний вік, але це той тип дужого чоловіка, котрі ніби по якомусь проміжку «засушують» свої літа, і не міняються потім ні краплі, аж до якогось контрольного моменту, залишаючись завжди таким «цвяхом», таким «перцем», попри всі вітри житейські та шторми, вготовані долею.

Володимир Романович, клопочачись біля Тельця у своїй вимушеній зупинці, і ненав’язливо натякаючи мені, що надходить ніч і він поспішає, все ж розповів, що на Великдень прямує до своєї двоюрідної родини аж у Мену. А дорогою ще має заїхати у село Волосківці. Там, на цвинтарі, могила його матері, і він, край до Пасхальної ночі,має відвідати матір, бо напередодні вона йому приснилася, та так явно приснилися, що він зрозумів: «мати стомилась на нього виглядати, і ображається…»

Сам Володимир Романович давно мешкає в Києві, в районі Гідропарку. Він – майстер-самоук. Його Телєць, непоказний і ніби убогий зовні, насправді – зумисне простий, але надійний транспортний засіб, який, якщо треба, то їде по дорозі, треба – то пливе по Дніпру, а якби хтось профінансував, то «він би в мене і над землею полетів…». Але літати Володимиру Романовичу нема потреби, він ніколи і нікуди не поспішає, через те і крила до Тельця не припасовані…

Що ж до самого Тельця, власне,то це «самопальне» авто є якимось неймовірним клоном мопеда і байдарки, з колесами велосипеда і фарою зернозбирального комбайна, яка – о, диво! –гарно світить, а сам клон…їде. Їде навдивовижу прудко, попри свою «рахітну» конструкцію, з якимись недоречними, здавалося б, ланцями, дротиками, опорами, перетягнутими жгутом.

Як воно тримається купи і їде – знає тільки Усевишній та ще «тато» цього дива, екстремал-штурман Володимир Романович. Але воно їде. Бо так, певно, хоче Бог. Бо Бог, певно, ходить назирці за цим чоловіком. Таким дивним і незвичним! Але хіба це диво – цей Телєць – порівняно із дивом Воскресіння Ісуса Христа, з думками про якого, ніби світ за очі, їде цей чоловік? Їде до родини на Святу Паску.

У нього – замащені руки, брудна шапка на голові, він весь відкритий, весь розхристаний перед світом, але він у цьому світі і в цій невідомості, на цих шляхах – сподоблений, і ніби вовк – усюди свій. Наче якась невидима сила дає йому наснаги, спокою і прихистку під кожним придорожнім деревом.

Я не знаю коли і куди він тепер дістанеться, бо він не знає того й сам. Але все те його, здається, не дуже й обходить. Він з тих, котрі просто їдуть, їдуть, ніби світ за очі, і ніколи й ніде не спізнюються, бо таким людям – як до Бога – ніколи не пізно…

Володимир Романович не як Козлєвич, а скорше, мов той Командор, підняв свою руку у засмальцьованій рукавичці, що означало: «вибачай, мені пора». Я не те, щоби «залізти» йому в душу, навіть підступитися до неї не встиг. Мені здалося, він з насторогою і неохотою сприймає товариство тих, що звикли їхати з комфортом. Не виказував недоброзичливості, але й особливої пошани до мене не виявляв.

Його Телєць, скоріше, не завівся, а заскавучав, мов пес, злегка сіпнувся і рушив. Зі спини здавалось, що він сидів неначе не в кабіні самопального свого «кабріолета», а дупою на асфальті … Швидко віддалявся, а в очі кидалась і бовваніла лише його шапка…

* * *

Я не знаю, де той чоловік у ту Пасхальну ніч вмив руки та обличчя? Може, теплою водою у менських родичів, може, десь на цвинтарі у селі Волосківцях, куди мав заїхати на могилу до матері? Але я точно знаю: де би він не був, а Великодні дзвони не сполохали без його участі нічне небо. Навіть далеко від церкви він обов’язково почує тії дзвони. Бо у людей, що не ховаються за вікнами, зовсім інша душа. В таких душах завжди більше Божого. І дивного. І чогось такого, чого тим, у кого «чисті» руки, не розгледіти ніколи і не розгадати.