100 років тому (12 серпня 1923 року, напередодні Маковія) народився наш батько – Гриценко Семен Павлович. Свого часу йому та матері, Олександрі Михайлівній, я присвятив повість “Самар”, де висловив синівську вдячність і любов.

Батька згадую часто. Він пройшов усю війну, повернувся на рідну Сумщину і, як проклятий, працював у колгоспі фуражиром, піднімав на ноги п’ятьох дітей (я найменшенький). Від батька я набрався багато житейської мудрості, а деякі його вислови вважаю просто крилатими. Батько говорив так: “… мені легше зробить, чим – сказать” (про ціну власного слова); “коли шось тобі треба, не скісняйся – балакай з людьми…” (про комунікабельність). Батько не любив “двухлічних”, “хитромудрих” і “скупих”.

Серед його друзів були хазяйновиті, толкові люди, в яких він не соромився учитися. Батько любив і розумів жарти й сам не проти був пожартувати. А ще в його руках були – коні! Людям села повоєнних років не варто пояснювати, що таке “коні в руках”, хай і колгоспні, батько ставився до своєї пароконки, як до власної… Біля нашого двору стояли вози, сани, плуги, борони…

Батько помагав усім! Тому й прізвиська йому, сільського, не приклеїли. А називали шанобливо: Семен Павлович! Своєю творчістю я також завдячую батькам: за їхню любов до землі, до людей, до всього красивого, до чітко відмежованих понять: чорне й біле, добро і зло, любов і ненависть…

Дякуємо, тату, що в нас були саме Ви! І доземно вклоняємося…