З початком широкомасштабного російського вторгнення у Києві сформували загони територіальної оборони «Азов». Бойове хрещення вони пройшли під столицею: на мужності й самовідданості зокрема й «азовців» окупанти тоді добряче потовкли свої сталеві армади і живу силу. Згодом із цих загонів сформували полк ССО «Азов».  Він вів бої на запорізькому напрямку, його підрозділи гелікоптерами дісталися на допомогу оборонцям оточеного  Маріуполя. Влітку і восени 2022 року полк брав участь у херсонському контрнаступі. А 2023 року його перетворили на окрему штурмову бригаду. Її бойовий шлях  проліг через Бахмут, Авдіївку, Красногорівку.

Олександр Хоменко з міста Малин на Житомирщині у свої 22 роки встиг пройти справжнє пекло на землі і стати командиром штурмового відділення в З-ї окремої штурмової бригади.  Розповідає, що контракт із нею підписав в акурат на Новий рік. Незадовго до того загинув близький Олександрів друг, який воював у цьому підрозділі. Тому Олександр не вагався з вибором, замінив у строю полеглого побратима.

Вишкіл відбував спершу в Латвії, а потім в навчальному центрі вже його рідної штурмової бригади.

Про свої обов’язки штурмовика відповідає однією короткою фразою: «Приїхати, знищити, закріпитися і спокійно помінятися з позиції». Як справлявся із цими обов’язками, красномовно свідчать його бойові відзнаки:  «Золотий хрест»,  «Хрест хоробрих» та «Щит переможця».

– Олександре,  що Вас найбільше вразило на цій війні?

–  Найбільше? Те,  що я залишився живим.

 – Можете розповісти про найдраматичніші для вас моменти боїв?
– Напевно, це тоді, коли мене поранили. В місті Орлівка неподалік  Авдіївки. Ми саме перебували в будинку, коли туди прилетів танковий снаряд. Мене привалило. Отримав тяжкі поранення і тепер на реабілітації. Вважаю, що мені ще й пощастило. Якщо моя рука нормально працюватиме, я б повернувся до своїх.

Було й таке. 30 серпня 2023 року ми поверталися з не дуже вдалого штурму на бронетехніці М113. І отримали влучання протитанкової керованої ракети з ворожого гелікоптера. Ми з побратимом навіть встигли зафіксувати цей момент на камери телефонів.

– Відчуваєте, що змінилися відтоді, як одягли однострій?

– Скоріше змінилося моє ставлення до певних людей. Зокрема, до «тємщиків» та «офісників». Ставлюся до них негативно.

– Що найбільше цінуєте?

– Найцінніші для мене побратими. І наше бойове побратимство.

– Звикли до ризику?

–  Наша робота і справді дуже ризикована. Але без штурмових дій не буде перемоги України.

 – А могли б дати настанови тим новобранцям, які завтра поповнять штурмові підрозділи?

–  Штурмовики – люди надзвичайної сили духу. І для того, щоб стати штурмовиком, потрібна значна і різнобічна підготовка. Новачки мають набратися досвіду. Головне – не боятися. Звісно, страх є, але піддаватися йому не можна. Під будь-яким приводом.