дорога вперед, поки що не додому.

обіймаю своїх, кожною комою.

кожним словом, поки що тільки подумки.

дорога вперед, чи буду я поряд?!

ловити життя, порожнечу просторів,

хаотичні ознаки долі, дорога на південь.

слова застрягають в горлі,

граюсь зі смертю піжмурки,

ховаюсь всередині волі

сподіваюсь, що з вами зустрінемось

скоро.

…мабуть, хочу бігти,

як біжать думки вздовж воронок

і слідів від «градів»,

між сирен, що рвуть тишу, мов крик,

і крізь ночі, що пахнуть не сном,

а уламками долі.

вивчаю страх  по зіницях чужих,

він мовчить, наче війна,

що приходить не з книг,

а з найбільшого зла.

у бетонному схроні…

не поспішаючи дихає час —

наче іти не збирається.

важко, уривчасто, наче жах,

що повзе у кістках.

і знову мені хочеться бігти,

як думки впоперек тиш,

по гарячих бетонних рубцях,

і не чекати, не знати..

як стіни шепочуть

після удару: «ще живий?..»

в очікуванні.

в списках: «живий».

у війні, що стискає

до хрускоту груди.

бігти — не тілом, а світлом у шибі

і якщо в мені щось іще не згоріло —

це не серце, не шкіра, не нерв.

це лиш віра, що десь

за обрієм диму

може бути твоє і моє.

…без війни.