Інколи, гуляючи пам’ятними місцями Києва, приходить дивне усвідомлення, що ще століття тому тут мешкали інші люди. Такі ж, як ми, але геть інші, з іншої епохи. Непоясненні відчуття охоплюють, коли розумію, що оця напівзотліла сходинка, на якій сиджу, колись вела до чиєїсь садиби. І дерево, якого торкаюся, ховає під корою сиву історію, бачило мільйони людей, знає не одну таємницю. Такі ж емоції відчула, стоячи межи колонами головного входу до столичного стадіону «Динамо», який нині носить ім’я Валерія Лобановського. Тут десятками років формувався наш футбольний авторитет, тисячі юнаків старанно працювали, щоб гордо заявити про Україну всьому світові.

Поринути в атмосферу футбольного життя, ознайомитися з технологічною «кухнею» стадіону допоміг заступник директора Анатолій Колоша.

Від теплиць до газонів

На початку ХХ ст. біля Петрівської алеї не було й натяку на футбольний стадіон. Затишна улоговина на Дніпрових кручах рясніла теплицями, які постачали овочі та фрукти до царської резиденції – Маріїнського палацу. Поряд було популярне тоді кафе «Шато-де-Флер». У 1920-х роках на цій території київська губернська рада товариства «Динамо» збудувала декілька спортивних майданчиків та футбольне поле з дерев’яною спорудою роздягальні, а також гімнастичне містечко та майданчики для баскетболу, волейболу і гандболу. Проте згодом стало зрозуміло, що цих майданчиків «динамівцям» замало. Отоді й визріло рішення спорудити на цій території великий стадіон з усією необхідною спортивною інфраструктурою. Зсипали болотисте місце… рештками підірваного більшовиками Михайлівського Золотоверхого собору. А роботу виконували в’язні, «вороги народу», постійно перебуваючи за колючим дротом, яким обнесли будівництво. Хто помирав – ховали там таки під майбутньою ареною. У 1934 році стадіон імені «вєрного продолжатєля дєла Дзєржинского, пєрвого чєкіста рєспубліки» наркома внутрішніх справ і голови ДПУ Всеволода Балицького врочисто відкрили. Першим директором обрали Фрідмана, якого через два роки розстріляли. Ймовірно, за фінансові махінації. А через три роки засудили і розстріляли «патрона» стадіону – Балицького. Той, хто клеймував тисячі українців страшним клеймом «ворог народу», сам став жертвою «рідної» нелюдської системи.

Тяжкі часи

Де злети, там і падіння. Не оминули вони й стадіон.

1932 рік. Голодоморний. Хоча «динамівці» й отримували спеціальні пайки, однак у багатьох були сім’ї, близькі, а на всіх продуктів бракувало. Ще рік тому «Динамо» стало чемпіоном України, а голод немилосердно відбирав у команди не лише спортивний дух, а й елементарні фізичні силі. Навесні 1933 року вона ледь животіла, відкриття стадіону двічі відкладалося через голод.

1943 рік. Радянські війська звільнило столицю України від німецьких загарбників. Місто лежало в руїнах. На стадіоні гітлерівці, відступаючи, пошкодили деякі спортивні споруди, згорів кіноконцертний зал, оркестрова мушля, та й на трибунах залишилися сліди воєнних дій. Майже через пів віку, на початку 90-х під час ремонтних робіт під біговою доріжкою на невеликій глибині виявили кілька авіабомб.

1992 рік. Президент росії Єльцин видав указ про заборону видавати потрібний інвентар та одяг членам колишнього Всесоюзного спортивного товариства «Динамо». Тодішні власники клубу довели його до зубожіння. Це спонукало створити 1993 року акціонерне товариство «Футбольний клуб «Динамо» (Київ)», і всі права на володіння цією спортивною ареною були закріплені за ним.

Керманич українського футболу

Валерій Лобановський. Стриманому та відповідальному, йому судилося стати найвидатнішим українським футбольним тренером усіх часів.

– Його робота починалася з футбольного поля, – розповідає Анатолій Колоша. – Щоранку перш ніж зайти у свій кабінет Валерій Васильович неодмінно мав походити полем. Потім так само незмінно грав 1-2 партії в шахи, а вже тоді починав працювати як тренер.

Валерій Лобановський розпочав футбольну кар’єру в «дублі» київського «Динамо» 1957 року, а за два роки вже дебютував в основному складі команди на чемпіонаті Радянського Союзу. У 1961 році київське «Динамо» вперше стало чемпіоном СРСР, зупинивши багаторічне домінування московських команд. Лобановський того сезону забив 10 голів. Пізніше грав за одеський «Чорноморець», донецький «Шахтар». Загалом на чемпіонатах СРСР «відпрацював» у 253-ох матчах, забивши 71 гол. А ще зіграв по два матчі за національну та олімпійську збірні СРСР, брав участь у відбірковому турнірі Олімпіади 1964 року.

В 1968 році Валерій Васильович почав тренерську кар’єру в «Дніпрі», за рік вивівши команду на шосте місце в чемпіонаті вищої ліги. У 1973 році вже як тренер повернувся до київського «Динамо», здобув з ним чимало перемог, включаючи восьмикратне чемпіонство та шість Кубків СРСР. Під його орудою «Динамо» також двічі вигравало Кубок кубків європейських країн,в 1975 році здобуло Суперкубок УЄФА.

– До тренера такої величини якось незручно було навіть підходити, докучати, – пригадує Анатолій Колоша. – Проте коли виникали питання, які потребували вирішення, то все робили через Лобановського.

Він виховав цілу плеяду видатних футболістів. Олег Блохін, Ігор Бєланов, Олександр Заваров, Леонід Буряк, Олексій Михайличенко та Андрій Шевченко та ще понад 40 інших вихованців продовжили його справу. Під час матчу «Динамо» у Запоріжжі з місцевим «Металургом» 7 травня 2002 року Лобановського вразив інсульт. Термінова операція не зарадила, і 13 травня того ж року його серце зупинилося.

Виклики сьогодення

Український футбол нині змушений протистояти численним викликам. Безумовно, свої страшні відмітки внесла війна. Внаслідок планових відключень та неможливості опалювати поле в зимовий період, його стан суттєво погіршився. Проблеми з фінансуванням унеможливили покупку фунгіцидів – речовини для обробки газонів. Через те, що перестали працювати наші морські порти, значно утруднилося постачання насіння райграсу. Тепер його доставляють з Польщі за вищою ціною та гіршої якості. Проте, за словами пана Колоші, вже до кінця травня вигляд поля значно покращиться.

Ми вчимося миритися з війною, вчимося долати труднощі та попри все – жити. Трагедії та втрати не додають людям бадьорості. Спортсмени, спортивні команди не виняток. Але спорт може і мусить стати тим чинником, який зміцнює національну єдність. Попри тяжкі втрати і величезні збитки, заподіяні війною, український футбол не топчеться на місці. Він розвивається і цим теж підтримує бойовий дух країни.