Два тижні війни.
Ми вже інші.

Ми вагаємося, перед тим як привітатися «доброго ранку»… Ми набули нових навичок (тішитися і водночас не довіряти надмірно обнадійливим новинам – одна з них) і намагаємося триматися старих.

Так, не всі здатні проявляти дива самоорганізованості та раціональності. Та чи це взагалі можливо за тією страшною прірвою, яка розкрилася 24 лютого 2022 року?

Ми надто сильно цими днями сповнені безпорадністю і ненавистю…

Комусь не відповідають тиждень друзі або рідні з Маріуполя, а хтось виходить на мітинг в окупованому Херсоні.

Хтось бачив розірвані тіла мирних городян особисто, хтось – на відео.

Хтось чув сирени і нехтує сховищем, а хтось дивом не був похований живцем.

Для когось хаотичне гортання стрічки новин – єдиний порятунок від ще страшніших думок, а хтось бездумно поширює все, що видається важливим.

Усе це не означає, що комусь легше, а комусь важче.

Я не даю порад. Я вірю в те, що кожен з нас здатний утримати свій особистий світ, загрожений війною, на трьох китах.

Терпіння.

Взаємоповага.

Витримка.

І щоб сльози на очах не від безсилля, а від слів підтримки, а ще – від того, що озвався врятований з небезпечного місця.

Будьмо. Тримаймося. Вірмо.