Безкрайні поля Полтавщини рясно поливає дощем. Накрапувати почало ще в Києві, але тут погода розігралася не на жарт. Двома машинами мчимо в бік Харкова. В нашій – спорядження та медикаменти для захисників, позаду двоє закордонних журналістів та волонтерка зі Львова. Ми обіцяли познайомити їх з Харківськими спецпризначенцями.

Через обмежені можливості задньої машини, не можемо прискорити рух, а дорога попереду ще далеченька. Багато уваги не треба, машини зустрічаються зрідка, траса добра, а дощ трохи присипляє. Мій командир, не відволікаючись, щось телефоном організовує, лише зрідка викурює сигаретку. Мабуть, найкращий час для роздумів.

Київ убезпечили близько десяти днів тому. Тепер вже доводиться згадувати порожні вулиці та повсякчасну канонаду. Під її врочистий гуркіт ми пили ранкову каву і заводили авто, вона супроводжувала в усіх поїздках. Ніби зувмисне: тільки-но прокидався чи вкладався спати – десь поряд відлітали смертоносні пакунки «градів». Їхній шелест став вже заспокійливим, адже це наші, на варті спокійного сну. Звісно, не заздрю тим, до кого прилітали ці вечірні та вранішні «опади». Але на війні є межа загальному гуманізму: тут або ми, або нас.

У свій перший за місяць вихідний пив каву на столичній Борщагівці, спілкувався з подругою, а перед нами вже простягатися лани. І звідти долітало відлуння «відльотів» і «прильотів». А після відходу окупантів, я знову побував на тому місці, знову пив добру каву, спілкувався. День був сонячний і теплий, нарешті. Проте чогось бракувало, я ніяк не міг заспокоїтися. Нарешті збагнув: мені бракувало звуків війни. Цього аудіального супроводу, без якого вже й не мислиш життя. В очах потемніло, а думки сплуталися.

Чим довше Київ жив тишею, тим напруженішим ставав я. Запрацювали світлофори, на дорогах раптово виник потік машин. Сигарети та пальне більше не треба вишукувати повсюди, а світлих вікон вночі ставало дедалі більше. Складно було повірити у цей мирний гомін. Ще вчора стрілянина була під вікнами, а на сусідню вулицю долітали реактивні снаряди, сьогодні ж навіть повітряна тривога викликає подив.

З такими думками почув слова командира про Харків. Сам він звідти родом, але мешкає у столиці половину життя. Він пояснив завдання, а я чомусь відчув полегшення. Харків бореться, а ми йому потрібні.

– Там небезпечно, постійні обстріли.

– Звісно, випрасую сорочку якнайкраще.

– Яка сорочка, ми прямуємо у зону бойових дій!

– Війна ще не привід змінювати свої звички.

Отак у свіжій сорочці я кермував машину крізь зливу. Справді, не можна позбуватися звичок і традицій, особливо у найбуремніші часи. Відкинувши догляд за собою, в наступну мить можеш проігнорувати людяність, а вона нас відрізняє від ворога.

Зупиняємося на останній відкритій заправці. Раптом дуже закортіло купити сигарет. Міг би брати у командира, але чомусь дуже схотілося своїх. Лише п’ять хвилин зупинки, з графіку не вибиваємося, далі рушаємо просторами Слобожанщини. Тут уже повним ходом іде посівна. Війна війною, а обробляти землю українець не покине ніколи.

Заїжджаємо у Пісочин, що на захід від Харкова. Тут небо чисте і високе, сонце змушує надівати окуляри. Містечко стоїть на пагорбах, згори видно вже саму «студентську столицю». А ближче до нас бачимо стовп чорного диму. Настрій з розслаблено-дорожнього змінюється на сконцентрований та уважний. Ми знову на війні.

На перехресті посеред дороги скаче чоловік, махаючи руками над головою. Проносяться різні думки: Може підкинути? Може потребує допомоги? Може хворий? Зупиняємося біля нього.

– Хлопці, ви куди?

– На Харків.

– Тут не проїдете, 5 хвилин тому прилетіло на блокпост трохи далі, бачите ото дим?

– Зрозуміли, об’їхати через Баварію?

– Так, розвертайтеся і туди.

П’ять хвилин, п’ять хвилин, це багато, а чи мало? Обмінюємося поглядами без слів. Вузенькими вуличками приватного сектору оминаємо головну дорогу і нарешті потрапляємо до міста.

Тут одразу огортає знайоме відчуття. Періодично лунають залпи і вибухи, асфальт гуде коліями від траків техніки, тут і там рознесено будинки, школи, лікарні. Машин мало, світлофори майже не працюють, все як у нас було донедавна. А головне – напруга, необхідність постійної уваги та обережності. Тут пропадають усі екзистенційні роздуми, що спокійної хвилини розтроюджують душу, саме виживання залежить від випадку і твоїх вправних дій. Така собі підкинута монетка, ціна якій – життя.

Біля розтрощеної школи зустрічаємося з місцевим підрозділом спецпризначення. Хлопці раді бачити нас і «подарунки». Командири спілкуються осторонь, а журналісти засипають питаннями бійців. Комендантська година тут стартує значно раніше від столичної, тому погоджуємо плани на завтрашній день і рушаємо на нічліг.

Наш тимчасовий притулок у самому центрі. Журналістів направляємо до місцевих волонтерів, а самі заселяємося на квартиру знайомих. Машину ставлю вглибині двору, аби будинок закривав її з тих сторін, звідки може прилетіти.

Такого спокійного сну в мене давно не було. Під звуки вибухів я виспався як ніколи. Снідаємо тушонкою у волонтерському штабі, а далі рушаємо оглядати місто. Дуже багато прильотів по центру, у будинки ХІХ століття, котрі бачили, пережили дві світових війни. Але на вулицях дуже чисто, прибрано все до піщинки. Руйнування хаотичні, безцільні, ніби просто для терору та залякування. Проте місто тримається. Воїни захищають, а волонтери допомагають.

Наші друзі-спецпризначенці продумали для нас дивовижний маршрут. Вдягаємо «броню», та з усіма можливими заходами безпеки рушаємо на північні околиці міста.

Дорога звично гуде коліями від траків, а людей все меншає. Такої картини в Києві не було навіть у найтяжчі дні облоги. Справді, район за районом вулиці порожніють, аж доки не заїжджаємо на Північну Салтівку. Тут людей на вулиці не стрінеш. Виїхали, або живуть у підвалах. Від будинків мало що залишилося, до того ж завжди є ймовірність нових «прильотів», відлуння яких завжди десь поряд. А прилітало сюди майже все: міни, снаряди, ракети, авіабомби. Сліди від них вчишся розрізняти швидко.

Сьогодні я лише споглядач, кермо тримає наш захисник, це заспокоює. Дорога тут – суміш битого скла, каміння, заліза, інших уламків, чорними нитками звисають перебиті дроти. Провести бус тут – вершина майстерності, наш водій робить це з легкістю, якій тільки можна позаздрити.

Хлопці позаду перекидаються жартами, приховуючи емоції. Мене з волонтеркою-львів’янкою як найкомпактніших посадили попереду. Для дівчини це перша війна, тому моїх цинічних жартів про Донбас вона не розуміє. Доводиться проводити «лікнеп» про малу батьківщину та загалом про схід України. Дівчина щиро дивується моїй критиці. Але ж тільки місцеві справді розуміють всі вади своїх країв. Звісно, через вік я не міг сповна розуміти проблем рідного міста, але усі роки після переїзду уважно слухав батька, який на них добряче розумівся.

За розмовами не помічаємо останній блокпост на межі міста. Зупиняємося на найближчому перехресті, звідси починається дорога на Білгород. У полі зору – села, в яких досі причаївся окупант. Десь там стирчать дула їхніх танків, а позаду нас окопаними стоять наші. Перехрестя спорожніле, з величезними воронками від ракет. Журналісти розбігаються навсібіч, полюючи за найкращими кадрами. А мені залишається лише насолоджуватися отим високим і чистим небом. Таким воно буває тільки на Слобожанщині. Десь у Києві зараз хмарно і дощить, а Харків сонцем приймає гостей.

Саме тут нарешті здобуваю цілковитий спокій, поряд із захисниками України, дивлячись майже у вічі ворогу, стоячи на рідній землі, під нашим спільним небом. За кілька годин, полишаючи Харків через той-таки Пісочин, я вже сумував за ним. Знаючи, що повернуся знову. Неодмінно.