У дитинстві мріяв спіймати хмару… Я впевнено дерся в гори, переходив полонини і струмки…

Аби ви знали, яким болючим було усвідомлення, що заволодіти хмарою неможливо! З того часу я так і не навчився балансувати між мріями і реальністю. Реальність перемагала, а разом із собою зацементувала мої принципи. Тут могла би бути банальна політична програма, але я про інше…

Тепер тисячі дитячих мрій розбиваються, навіть не народившись. І винуватець тут один – росія. Нині мріяти – це не просто подвиг, а один зі способів виживання для людей, сімей, нації. Та головне вчасно вийти зі стану мрійника, закачати рукави і гарувати. Кожен на своєму місці. Інакше нас поглине морок самообману, «какая разница», «музика і культура поза політикою», «я людина маленька» і, зрештою, забуття!

Я й досі не можу дати відповідь на запитання, як балансувати між фестивалем «Атлас» і Оленівкою, обстрілами міст і вечірніми концертами? Як збалансувати суспільство між депресією і відстороненим, байдужим забуттям реальності?

Коли я був маленьким, я мріяв спіймати хмару і повісити собі над ліжком. Можливо, не всі мрії можна здійснити, але якщо навіть не намагалися – чи пробачимо собі в майбутньому?