В скарбниці Чернігівських міських архітектурних пам’яток Свято-Троїцький кафедральний собор є головним і найдосконалішим діамантом поміж зразків Українського бароко. Білосніжний семиголовий храм з різьбленими вікнами-хрестами зберігає в собі таїнства молитов і сповідей багатьох поколінь чернігівців, а струнка дзвіниця в ліпнині і жовтій штукатурці служить символічними сходами від грішної землі до небес.

Ініціатива побудувати на Болдиних горах храмовий комплекс, що вписався б в архітектуру вже зведеного на той час Іллінського монастиря, належала архієпископу Лазарю Барановичу. І було це 1679 року. Однак, як це часто трапляється з багатьма хорошими ініціативами, будівництво зупинилося через банальну нестачу грошей.

Будівництво практично заморозили аж до 1688 року, поки новообраний гетьман Іван Мазепа не пожертвував на храм із власних коштів 10 тисяч золотих монет. За таку щедрість меценат був увічнений в портретному образі Іоанна Предтечі на вході в собор. На жаль, численні пожежі, котрі неодноразово зачіпали «Трійцю», погубили майже всі розписи, якими так щедро прикрасили її інтер’єр тогочасні майстри.

20 липня 1695 року собор освятили і помістили в ньому чудотворну ікону Іллінської Божої Матері, яка, до речі, безслідно зникла в розпал більшовицької революції. У двадцяті роки XX століття нова влада знищила і багатий, семиярусний 20-метровий іконостас. За своє тривікове існування храмовий комплекс зазнав не одну перебудову, але був відновлений щонайподібніше до оригіналу наприкінці XX століття. І нині можемо бачити його майже таким, яким бачили чернігівці 300 років тому.

Собор відкритий для туристів і відвідувачів. У ньому зберігаються мощі чернігівських і києво-печерських святих, а біля південної стіни комплексу спочиває славетний український байкар Леонід Глібов.

Лазар Баранович увічнений історією не тільки як видатний представник духовенства, але й діяч освіти. Саме він перевіз із Новгорода-Сіверського в «Трійцю» друкарню та розпочав тут книгодрукування. Чернігівська друкарня швидко посіла лідируючі позиції на Лівобережній Україні.

Цікаво, що в 1720 року Петро I запросив до новоствореної в Петербурзі Олександро-Невської друкарні фахівців саме з Чернігова. Звісно, свободою слова в ті часи навіть не пахло. Цензори вимагали повної відповідності текстів, надрукованих в Чернігові, російським «канонічним» зразкам. А вже в 1721-м репресії досягли апогею і зупинили процес друку на 20 років. Опісля були слабкі спроби відновити книгодрукування, але світські та іноземні книжки заборонили, друкарня видавала тільки «просіяну» через сито цензорів богословську літературу, а в 1820 році припинила свою діяльність.

Документально підтверджено, що Катерина II планувала заснувати на території Троїцько-Іллінського монастирського комплексу університет, проте проєкт так і не зреалізувався. Шкода, в ті часи такий масштабний навчальний заклад самим фактом існування перетворив би Чернігів в один з найбільших освітніх центрів імперії.

1775 рік подарував монастирському архітектурному ансамблю перлину— 58-метрову дзвіницю, що складається з чотирьох оштукатурених жовтих ярусів, багатих декорованими білими колонами і ліпниною з рослинним орнаментом. Вона стала найвищою будівлею на всій Лівобережній Україні.

Міські легенди, започатковані ще від суперництва Києва з Черніговом, свідчать, що Київ заборонив будувати дзвіницю вище лаврської, тому зодчим у Чернігові довелося обмежуватися чотирма ярусами замість передбачуваних п’яти. Однак проста математика руйнує цей міф. Навіть якщо додати до вже існуючих 58 метрів ще 15 недобудованого  ярусу, вийде тільки 73 метри, а висота дзвіниці Києво-Печерської лаври — понад  95 метрів.

Втім, все це не має аж такої історичної ваги, бо варто лише перетнути акуратний і тихий двір, увійти в дзвіницю, ступити на спіралеві сходи… А потім 195 сходинок вгору, крок за кроком, з короткими перепочинками між ярусів… І з висоти майже 60 метрів відкривається захоплюючий краєвид Чернігова з висоти пташиного лету.

Мабуть, ніде не дихається так легко і вільно, як тут, на верхньому оглядовому майданчику дзвіниці. І не важливо, до якої конфесії ви належите і чи належите взагалі, адже, вдивляючись в красу рідної землі, яка простяглася з краю в край, не можна не відчути радість од своєї причетності до свята життя.