… Поїзд гальмував повільно, тихо, ніби не хотів когось будити. Метал коліс стискав повітря перону в передчутті очікування.

Він зійшов з потяга повільно. У військовій формі, трохи худий і втомлений, з обличчям, на якому війна залишила свій відбиток – не шрамами, а поглядом – глибоким, ніби бачив більше, ніж має бачити. Оглянувся… Наче боявся, що земля під ногами знову здригнеться. Наче досі був там – серед вибоїстих доріг і гулу артилерії. В руках у нього не було нічого, лише маленький букетик польових квітів, із якого здивовано визирали васильки, кілька ромашок, маки й дві гілочки – м’яти й деревію… Це були саме ті квіти, які колись вплітала у купальський вінок дівчина, з якою він познайомився…

І ось він врешті побачив її. Вона стояла біля жовтої смуги, за яку заборонено заходити, із перекинутим через руку плащем…   Її очі затуманилися, від сліз. Бо вона враз згадала те поле, на Донеччині, де вони вперше поцілувались. Вона ще не знає про те, що саме там він воював і поховав свого побратима. І одного дня на тому полі, посеред вирв і снарядів розгледів щось біле й тендітне. То була ромашка із ледь обгорілими пелюстками.

• Коли знайшов ромашку, подумав, що обовязково повернусь, – обіймаючи дівчину, сказав воїн.

– Я не міг нічого іншого привезти. Лиш ось це…

Вона пригорнула букет до свого обличчя, тамуючи сльози, впиваючись ароматом польового цвіту, що пахнув війною.   «Ці квіти бачили війну, як і ти. І вижили, як і ти! – сказала тихо дівчина. – Що може бути дорожчим?!

…Вони стояли на пероні, посеред галасу, і час ніби зупинився. А в руці сміявся букет – не просто жест романтики, а доказ того, що серед окопів і вибухів хтось пам’ятає про любов…