Історія циклічна. Овіяна міцним духом пороху, напита кров‘ю запеклих битв, гучно звеличена дзвонами перемог. І пошрамована підступними паліями,  натхненними вічним людським пороком – хоробливою жагою владарювати. Нездатна у масі людина осягнути єством істинне значення того спокусливого плоду, який добува гетьманська булава.

Туман зі сходу сонця стелить наші землі. Змерзлі ниви пробирає дрож. Не від вітру навісного, не від лютих морозів. Знову піднялась із могильних надр  одвічна тривога очікування нашестя.

Вовки грозу в ярах навивають,
Орли-білозерці клекотом
Звірину скликають на кості,
Лисиці брешуть на щити багряні…

А з Білокам’яної, де катівське Лобне місце і мавзолей опудала потятого пранцями «вождя міровой рєволюції», реве осатанілий ведмідь-шатун. Йому, людожерові, кортить вигуляти сталеві кігті, зажерливі ікла і вічно голодне черево – туди, де ситно і людно. Сказано-бо одним із тих, хто вже пускав колись цього погромника роду людського на наші обійстя: «Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может». Лев Троцький будучи «дубінкою Лєніна» добре знався на нищенні і гарбанні.

Юродивий з манією фюрера, сховавшись за мурами кремлівських палат, гарячково грається в солдатики. Час від часу підводить плішиву голівку і товкмачить мантру величі та розкоші його «могучєй держави, вєлікой страни». І, пошматувавши свою заповітну піонерську краватку, розставляє «червоні лінії» вздовж кордонів ним же накресленої мапи. У нестямних мріях кужелить збочена реальність. Лускатий змій, обвивши царську шию, лоскоче вухо шепотом пісень про «дєнь побєди», здіймаючи у важкій голові правителя новий вихор маніакального пожадання.

Булава українського Кожум`яки, схоже, знову покликана історією. Щоб дати духопела і підступному змієві, і віроломному та ненаситному північному ведмедеві-людоїду.

…Важко й пригадати, коли Київ, його Печерські владні пагорби бачили такий рясний наплив офіційних гостей – високопосадовців з усіх усюд Європи і з-за Океану. За дверима президентського офісу та Маріїнського палацу, на зустрічах поважним посланцям держав наші керманичі не просто пояснюють ситуацію – її, здається, вже добре збагнув цивілізований світ. На цих зустрічах узгоджуються спільні дії, які б охолодили і спам’ятали хмільні голови московських паліїв, спинили ходу кривавого ведмедя.  Західний світ уже розуміє, як легко перекинеться пожежа з України на їхній домашній затишок. У цьому геополітичному і цивілізаційному протистоянні повертаються до життя старі союзи: Люблінський трикутник, Квадрига з Туреччиною, Асоційоване тріо з Грузією та Молдовою. Однак у довідники політичної геометрії встигли записати й новий альянс, що стратегічно посилює Балто-Чорноморську вісь, карбуючи взаємовідносини трьох європейських держав. Туманний Альбіон хвацько надолужує зайві милі у східному напрямку: через Віслу та золотоверхий Київ будує крижастий аванпост протидії золотоординцям. Абревіатура союзу «УПА» (Україна, Польща, Англія) – лишень підкреслює стократний символізм цього стратегічного ланцюжка.

Втім Україна заклято грузне в історичному рефрені. Руйнівні князівські міжусобиці, нищівне багатогетьманство – старі болячки української державності вкотре загрожують загладою. Доба Руїни, на жаль, не канула в Лету. Духовний нащадок Михайла Ханенка, гетьмана Війська Запорозького гострить шаблю на нащадка Петра Дорошенка – «сонця Руїни» та гетьмана Правобережної України. А поруч точить зуби нащадок Дем`яна Многогрішного – ставленика Московії й очільника Лівобережної Гетьманщини: плазує в ногах кремлівського царя і випорожнюється «вєрноподданічєскімі братскімі настроєніями» на окаянному телеканалі «Наш». Словом, «гірше ніж москальські воші можуть бути тільки українські гниди».

Кружля вороння над чорною ріллею, яка ще не забула погар страшної війни. Шугають чайки над сірими крижаними плесами, над очеретяним морем… У присмерку лунає ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик Соломії до Остапа.

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли пановати.

Пановали, добували
І славу, і волю
Минулося — осталися
Могили на полі.

Ціна волі

Віє вітер, віє буйний – вітри нашої історії не знають спокою. Початок 1918-го. Більшовицька навала під орудою підполковника царської армії, лівого есера М. Муравйова, суне на Київ, несе нам «свободу на кончікє штика». Встеляючи шлях згарищами і трупом захисників України, часто необстріляних юнаків і навіть дітей,як це сталося на залізничній станції Крути 16 (29) чи то 17 (30) січня 1918 року.

Штурм Києва тривав з 23 по 26 січня (5-8 лютого). Оборонців труїли газами, місто обстрілювали з важких гармат. Взявши місто, червона орда перевершила жорстокістю орду Батия: катували, збиткувалися, убивали сотнями, не зважали ні на вік, ні на фізичний стан. Окремою мішенню для артилерії обрали прибутковий будинок родини Грушевських, що на вулиці Паньківська, 9. Показова помста за проголошену у Четвертому Універсалі УЦР «самостійну, ні від кого незалежну Україну».

Пізніше, Грушевський напише: «25 січня, під час бомбардування Київа, більшовики запальними знарядами розстріляли дім, де я жив — наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли оден за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька мінут обернули в одно огнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колєкції українських старинностей, що зберав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його… […] Україна також поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою большовиків, як я в могилі матери, яку півживою винесли з пожару і вона за кілька день умерла від сих страшних заворушень і потрясень».

А за місяць до цього, у грудні 1917-го корінне населення Кримського півострова скликає Курултай. Тамтешній гарячий та живильний національний рух лише окреслював контури власної держави, в той час як материкова Україна вже проголосила у Третьому Універсалі республіку. Курултай, зібравшись у Ханському палаці Бахчисарая, працював 18 днів. І таки проголосив Кримську Народну Республіку, ухваливши її конституцію. Але вже наприкінці січня 1918 року півострів повністю поглинуло червоне нашестя більшовицьких терористів. Поховало сподівання на самостійну державу, в день розстрілу «революційними матросами» національного лідера КНР Номана Челебіджіхана.

Події початку 1918 року розгорталися швидко (мимоволі проситься порівняння з нашим 2014-тим). Москва анексувала нові і нові території України, а офіційна влада УНР шукала шляхи такої собі «деокупації» України. І 27 січня (9 лютого) 1918-го пішла ва-банк, уклала Брестський мирний договір з країнами Четверного союзу. На вигідних умовах для обох сторін: 60 млн пудів хліба, 2 млн 750 тис. пудів м`яса, промислова сировина та інша сільськогосподарська продукція – така ціна визволення України від червоних загарбників. Країни Четверного союзу умови угоди виконали: наприкінці квітня 1918-го, силами німецької та австро-угорської армій законну владу на території України було відновлено.

14-го січня того року УЦР ухвалила Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки, оголосивши Чорноморський флот, що базувався у Севастополі, українським. Опікуватися долею півострова українська влада заповзялася вже у квітні 1918-го, діючи на випередження: німецькі окупаційні війська сунули на Крим.  Військовий і морський міністр УНР Олександр Жуковський видав 10 квітня наказ визволити Крим від більшовиків силами військ Української Народної Республіки. Зі складу окремої Запорізької дивізії виокремили низку частин для походу на півострів. Жуковський почав формувати Кримську групу, яка мала діяти швидко, тому наказує генералові Олександру Натієву, командувачеві Запорозької дивізії, зайняти півострів та встановити контроль над Чорноморським флотом.

Натієв поділив свою дивізію на два підрозділи: перший,на чолі з командиром 2-го Запорізького пішого полку Петром Болбочаном,просувався на Харків, другий, під орудою командира 3-го Гайдамацького полку Володимира Сікевича, мав розвинути наступ через Лозову на Донбас.

Так виникло два напрями наступальних операцій військ УНР: один – Слов’янський, яким опікувався Володимир Сікевич, другий – Кримська операція, яку очолив Петро Болбочан.

Перший театр воєнних дій розгорнувся на сході України: військо Сікевича мало перебрати контроль над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну. З 15-го по 30 квітня (знову аналогія з подіями сьогодення), війська Сікевича дали бій на Донеччині поступово визволивши Слов`янськ, Бахмут, Горлівку, пішли наступом у трьох напрямках: станція Юзівка (нині Донецьк), Попасна, Дебальцеве. Командувач потім згадував, що побачив гірку картинку занепаду промисловості Донеччини. Краматорські робітники стрічали військових хлібом та сіллю. Історики І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів у праці «Історія українського війська» назвуть ці події «боями за донецьку заглибину».

«Сумно було дивитися, що цей осередок гігантської сили тепер стоїть, – писав у спогадах Володимир Сікевич, – Доміневі печі погасли і сталь в трубах застигла. Треба зміняти на нове, бо це все нездале. Скрізь тихо, нігде не чути гудків, великі комини не викидають під саме небо хмари диму. Зі всіх частин машин зняті мідяні частини, треба багато роботи, знання і матеріалу, щоб машини пустити в рух. Машини стоять, але це ще хоч біда, але безкровна, бо то машина. А от ті, що при машинах стоять, от там кипить непорозуміння, які використали агітатори, щоб робітництво перетягти на свій бік».

Фінальною точкою став населений пункт Колпакове. 30 квітня після визволення українські військові принесли два високі стовпи, які врочисто пофарбували жовтою і блакитною фарбами, спорядили написом «УНР» і тризубом, а також встановили українські прапори, які священник окропив святою водою. У той час на кордоні держави вже день діяла інша влада – гетьмана Павла Скоропадського.

«Україна без Криму – як тулуб без ніг»

Другий напрям увійшов в історію і гучнішою славою і більшим драматизмом. Військо Петра Болбочана, посилене кінною сотнею, підрозділом кулеметників, дванадцятьма бронеавтомобілями, двома (пізніше 4-ма) гарматами, інженерним куренем, загалом понад 9 тисяч вояків (лише піхоти – 5 тисяч багнетів), розвивало кримську операцію. До перегонів за Крим долучились і 30-тисячне німецьке військо: рухаючись Чорноморським узбережжям вздовж Херсонщини, взяло Миколаїв, вступило у Північну Таврію і просувалися до Перекопу. І поки «союзники» 18 квітня 1918 року штурмували Перекоп, на півдні від Мелітополя розгорнули наступ українські частини, які вже встигли звільнити Павлоград, Олександрівськ (нині Запоріжжя) та Бердянськ.

Аби взяти гору у цих «скачках навипередки» (саме такими словами описав згодом у мемуарах наступ українських військ Олександр Жуковський), Болбочан вирішив здобувати Крим рухаючись через Чонгар.

Український історик Сергій Громенко у праці «Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року» назве цю операцію «Чонгарським Бліцкригом». Блискавичний військовий рейд не тільки вирішив успіх майбутньої Кримської операції, але й уберіг Запорізьку дивізію від значних утрат. Одна мотодрезина з двадцятьма козаками, підтримана вогнем кулеметів, захопила переправу, не дала червоним її підірвати. Тож форсувавши 20 квітня Чонгарський міст, Кримська група 22 квітня вступила у Джанкой, 24 квітня звільнила Сімферополь, а наступного дня кіннота Всеволода Петріва взяла Бахчисарай.

Дуже допомогло цій кримській визвольній операції антибільшовицьке  повстання кримськотатарського населення, попри те, що окупантам вдалося його придушити. Кримськотатарські добровольці приєднувалися до військ Болбочана. На визвольному шляху стояв Севастополь, але 25 квітня втрутилось німецьке командування: німці хотіли мати Крим під своїм контролем. Додала проблем і київська влада: у директивах українським дипломатам на переговорах в Бересті, попри наполягання німців, не йшлося про Кримський півострів у складі УНР. Та й у Третьому Універсалі УЦР нема згадки про Кримський півострів як територію УНР (до її складу входило 9 губерній включно з Таврійською, але без Криму).

Українська влада відступила від намірів оволодіти Кримом, хоча вже 29 квітня у Севастополі кораблі Чорноморського Флоту урочисто підняли українські прапори.

… Події сьогодення – це новий іспит історією. І доленосний шанс. Чи готові нарешті українці в «останню тяжкую минуту» злютуватися «єдиномислієм і братолюбієм»? Стати плечем до плеча насталеною могуттю, яка назавше відіб’є в ординства його хіть до чужого, підніме на сталевому тризубі бездиханне тільце їхнього кровожерливого двоголового орла. І яка знову освятить переможним рідним синьо-жовтим стягом Донецьк і Луганськ, Сімферополь, Керч і Севастополь…