Передріздвяний день лоскітним морозцем укрив київські мури, що коренастими баштами заглибилися у пагорби над Дніпром. Нашорошені вершники сумлінно пазили сиву далечінь строкатого Подолу, поволі стишуючи крок. Звіддаля наростало покотьолом – гула змерзла на груду земля. Комонний тупіт і важке торохкотіння підступали волинським шляхом до околиць і розтікалися вулицями Києва.

«З тисячею коней в’їжджав, сам патріарх поруч нього і митрополит тутешній. Дав йому біля себе на санях праву руку. Витеклий народ, увесь плебс вітали його в полі і академія — ораціями, акламаціями, немов Мойсея, охоронця, збавителя, визволителя народу від неволі лядської і добрим знаком: «Богданом званий, від Бога даний». Патріарх ясноосвєцоного княжати титул дав йому. З усіх бійниць бито з замку і міста з гармат меньших на тріумф» , – залишив свідчення шляхтич-самовидець.

По довгім марші з-під Замостя гетьман Богдан Хмельницький милував очі Києвом, золотими маківками Святої Софії.  Над ущерть залюдненим майданом святковий гомін, сиву паволоку од тисяч дихань розгойдували козацькі прапори і церковні хоругви. Єрусалимський патріарх Паїсій на чолі владик і почту докинув святого слова. У білосніжному облаченні нагадував голуба. Обидва завмерли, Гетьман і Святий Отець, зорили поверх голів у далеке майбутнє.

У Києві-граді дзвони задзвониди,
Щедрий вечір, святий вечір!
Там Богдана Хмеля радо зустрічали,
Радо зустрічали, щиро прославляли,
Щедрий вечір, Святий вечір!
Так було, так записано у скрижалі Історії.

Час зберіг для нас Богданову шапку – нині вона серед реліквій Національного музею історії України, що постав на крутому плато княжої Києвиці.

*  *  *

Сюди  привів інтерес.  Викликаний заявою міністра культури України Олександра Ткаченка, який, схоже, обмовився, що українці витрачають найменше коштів з програми «єПідтримка» на відвідування музеїв. І переконує: левову пайку цієї тисячі громада тратить на книжки, квитки у кіно, театри та на інші масові забави. А музейний простір, мовляв, ігнорують.

…Музейний палац рідної історії чатують напівпоховані рештки легендарної Десятинної церкви. І дивацької архітектури шалман, увічнений церковною банькою – чи то каплиця, чи ціла церква Московського патріархату.

У цих експозиційних залах мимоволі виникає бажання змінитися. Перебратися в одіж  представника східнослов`янських племінних союзів, чи надягти опасистий еквіпунок князівської дружини… Або приміряти до десниці залізний скіфський меч із золотим руків’ям. Дух епохи Війська Запорозького, нагострені шаблі, підняті вгору задля чергової ребелії, ордонанси за скляними стендами… Поважна колекція, яскравий антураж, що вкляк експонатом при стінах і кутках музейних кімнат. У монументальній пам’ятці «радянського конструктивізму», не годній оживити бувальщину української нації. 800 тисяч унікальних пам’яток історії та культури – від найдавніших часів до сьогодення, які охайно убгали під цю покрівлю, подекуди нагадують дікенсівську «крамницю старожитностей».

Звісно, музейні експонати здатні справити незабутнє враження власною унікальністю, неоціненністю, фактурністю. Очей не відведеш од колекції холодної та вогнепальної зброї, виробів зі скла, фарфору, від  старосвітської колісної ліри…  Але чи відповідає сам рівень експонування цих та інших скарбів новітнім технологіям і стандартам музейної справи, сучасному рівню глядача, його запитам?

Паризький Лувр – це не просто громіздка конструкція, що під скляними шарами і пірамідами експонує світові мистецькі надбання. Лувр – це дивовижний згусток найвибагливіших фарб естетики паризького романтизму. Британський музей у Лондоні, що символізує стабільну та непохитну монархію, увібрався у сучасні шати, ставши доступним, багатофункціональним, модерним простором, який збалансовано відтворює мультикультурне нашарування століть світової історії.

І лишень Національний музей історії України, який має чималу славу на батьківщині, непохитно символізує радянську стабільність. Тож, якщо Олександра Ткаченка так хвилює питання чому на українські музеї громадяни витрачаються найменше, пан міністр мав би звернути увагу на фундаментальну архаїку цих  музейних залів – хранителів матеріальних скарбів вітчизняної історії та археології.

Тієї будівлі, що по-комунарськи нагадує тисячі подібних українських музеїв, яким не пощастило бути доданими у вельможний список «Великого будівництва», де власне місце «пригріли» чергові жертви «безбар`єрності» та миршавої «айдентики».

Недостатньо створити «штукатурний» дизайн та кострубатий сайт, щоб показати «крєатівний», осучаснений ребрендинг. Хтось вельми іронічний сказав: «Дурні мандрівники відвідують музеї, розумні відвідують таверни». А українці? А ми продовжуємо щедро фіглювати на «ковідну тисячу».