Чернігів не велелюдний: 300 тис. мешканців. Хоча у часи Київської Русі це княже місто змагалося значущістю із самим Києвом. Деякі архітектурні знаки цієї істинної величі дожили до сьогодення.

Оповитий таїною, навіть містичністю, він не випадково носить народне ймення місто легенд. А тому йому резонно пророкують велике туристичне майбутнє.

Бо й справді, літопис Чернігова – скарб для іміджмейкера. Підґрунтя унікального, а головне привабливого образу для туристів. Звісно, за 1300 років назбиралося немало і правди, і вигадок. Не у кожного міста України такий загадковий лик.

Наприклад, якщо мій гість уперше в місті, то прогулянка старовиною – обов’язкова частина культурної програми. Йдеш повз Будинок Мазепи і не можеж відвести від нього погляд – чекаєш, що ось-ось з’явиться Марія Лизогуб…

Або раптом з Антонієвих печер вийде Чорний монах… Його, того монаха, всі саме так називають, але не всі знають легенду уповні. Кажуть, то був нещасливий монах Тарасій, і в Антонієвих печерах мав свою келію. Хтозна як це сталося, але стрів черницю з Троїцького монастиря і…закохався. Черниця відповіла взаємністю. Отже, вони тяжко згрішили, бо порушили обітницю все життя віддати ревному служінню Богові. А за гріхи кара. Монахиня завагітніла, проте втратила дитину і померла. А Тарасій з горя наклав на себе руки. І його неупокоєна душа назавжди поселилась у тій печері. Очевидці стверджують, що Тарасій з’являється зранку, тільки-но відкривають для відвідувачів печери. Майже невидимий силует, легка хмаринка, з обрисом виснаженого старечого обличчя. Стоїть, молиться, мабуть, за душі трьох…

І таких історій у Чернігові не злічити, вони ледь не припадають пилом на міській бруківці. Є будинок ляльок, вони оселилися аж під покрівлею, є ресторан з привидом, якому, аби не чинив бешкету, залишають на ніч чарку горілки…

Але моя найулюбленіша чернігівська легенда –  про українського Дракулу. Такий титул носив один з найбагатших чоловіків часів Гетьманщини, чернігівський полковник, генеральний обозний Війська Запорозького граф Василь Касперович Дунін-Борковський.

Він – нащадок полковника королівських військ Речі Посполитої, якого король наділив маєтками на Чернігівщині. За переказами, коли він був ще малюком, всю його сім’ю у часи Національно-визвольної війни вбили козаки. Його забрала на виховання тітка, і про Василя не було нічого чутно майже два десятиліття. Він з’явився у полі зору аж після підписання Андрусівського перемир’я 1667 р. Прийнявши православ’я, він уже на службі у Війську Запорозькому. Він полковник, швидко підіймається кар’єрною драбиною, примножуючи статки, будуючи церкви, зажив поваги в українців. Був людиною амбітною, неординарною, але що казали по його смерті?

Дунін-Борковський спочив у віці близько 63-х років. Священника не кликали, графа не сповідали, не причащали – великі дива на ті часи. Поховали в притворі Успенського собору, встановивши на могилі бронзову плиту з епітафією. Аж раптом почали відбуватися дуже дивні і страшні пригоди: в місті зникали люди, багатьох знаходили мертвими з ознаками малокрів’я, анемії. Так, наче, хтось випивав з нещасних кров. Влада нічого не робила, на вбивства заплющувала очі. Та й пояснити, що то за напасть, теж не могла. До речі, архівні матеріали Чернігова повідомляють про наявність у 1702 р. кількох десятків нерозкритих убивств з ознаками анемії.

Місто заполонив жах, миттю поширилися чутки, що то граф щопівночі встає з домовини. Що сідає у чорну карету, запряжену шістьма вороними кіньми, якою правують чорти, і їде до Бобровецького замку, де влаштовує собі оті гучні криваві учти аж до світання. Люди клялися і божилися, що бачили, як після третіх півнів біля старого колодязя в саду зникала чорна карета, тільки курява здіймалася.

Коли з часом колодязь розкопали, то знайшли підземний хід, що вів у кімнатку. Там була порожня труна, а на столі валялися рештки книги у чорній шкіряній палітурці. Полковника ще за життя вважали  чорнокнижником. І як післяцього не повірити в моторошну історію чернігівського упиря?

Чернігівці, звісно, більше не могли страждати від напастей мертвого графа – звернулися по допомогу до архієпископа Іоанна Максимовича. Владика у супроводі великої процесії вийшов на дорогу, якою щоночі їздив граф-упир, перекрив хрестом шлях кареті, що саме шалено мчала… Це, кажуть,було на Червоному мосту: від чудійної сили хреста чернігівський кровосис провалився і пропав у водах річки Стрижень.

І тільки-но проспівали півні, люди поспішили до Успенського собору, щоб поглянути на домовину графа. А коли її відкрили, побачили графа, наче живого, в його зубах ще диміла люлька. Хтось приніс осикового кілка. Його вгатили в груди покійника. Домовину відвезли в село Бірківку, де був колись маєток графа. Тамі і закопали на березі Десни. Кажуть, що тієї ночі здійнявся страшний ураган, Десна ще ніколи так не розливалася. Проте загадкові вбивства таки припинилися…

Якби ж то зібрати та обрамити всі чернігівські легенди – який би мали скарб, яку притягальну силу для туристів! Гадаю, навіть багатий на такі історії Львів знітився ще й кріпко позаздрив чернігівцям. На жаль, нема поки що такого ентузіазму у батьків міста.

Хоче не все так сумно. Чернігів починає чепуритися. Останні роки тут почали вкладати кошти у розбудову. Хтось пов’язує це з приходом нового мера, хтось усі лаври цілковито віддає децентралізації. Хоча, як на мене, мають рацію обидві думки.

Зміни великою мірою орієнтовані  і на туриста: є де погуляти, є на що подивитися, є де поселитися і поласувати з радістю для шлунку. Гастрономічним розмаїттям та такою ж кількістю достойних закладів громадського харчування може похвалитися не кожен обласний центр. Більшість їх, звісно ж, розташовано біля центральної Красної площі. Звідти і аж до Валу – суцільна «вуличка кав’ярень». Є цікаві модерні заклади. Скажімо, кафе «Буба» для шанувальників хінкалі.

Якщо ви спитаєте у чернігівця: «Як дістатися бібліотеки?», то скоріш за все вас спрямують до… ресторану з такою назвою. Там  столики в інтер’єрі високих стелажів, заставлених книжками.

Прихильники стилю стимпанк теж знайдуть заклад до душі:  кафе «Цапа» –  затишне і славне смачними штруделями.

Тому безвіз – це, безперечно, дуже добре, і треба їхати у далекі світи, до Лондона, Рима, Парижа, навіть далеко далі… Але ж не забуваймо відкривати свою красу. Пам’ятаймо, що у нас є Чернігів, який чекає кожного, а особливо тих, хто гостюватиме там уперше. Що тут спочиває сам Ілля Муромець, а Антонієві печери, стверджують, простягаються аж до Києво-Печерської лаври…