В мені палахкотить злість. Через тих нелюдів, що прийшли катувати та ґвалтувати.
Мене переповнює гордість. За країну, в якій народилася, в якій можу пізнати свободу.

Мені болить загострене відчуття циклічності нашої історії. У кожному дні цієї війни знаходжу відголоски того, про що вже чула, читала… Про що говорили митці «Розстріляного відродження». Вони, схоже, знали свою долю бо писали, наче боялися не встигнути сказати найголовніше, оте межи рядками – про сусіднє ярмо, що вкотре впивалося у нас. Перечитую оповідання Валер’яна Підмогильного і вкотре у цьому впевнююся. Навіть дата наприкінці твору нині сприймається як пророцтво: «Ворзель, березень 1922 року». Письменник рівно сто років тому нам передав: вас будуть нищити за ваш світогляд та принципи, за те, у що ви чистим серцем вірите. Та вороги не знали й досі не розуміють: неможливо знищити ідеї, приречені на безсмертя. Спершу вони жевріють іскрою, але неминуче займуться гартованим багаттям – на цілий світ.

Вечорами беру до рук книжку й втамовую свій біль читанням, відчуттям стареньких, потертих сторінок. Це мовби повертає мене до передвоєнного життя. Але нині я переосмислюю, здається, кожнісінький рядок та слово, бо бачу в них приховані деталі й сенси. І, направду кажучи, тоді вже не вдається біль глушити, навпаки – він ятриться ще дужче, ще пекельніше. Вчора я прочитала малесенький твір Підмогильного «Іван Босий» і мені видалося, що автор все-таки десь поруч, ділиться зі мною спогадами.

Головний герой Іван називає себе посланцем Бога, він бачить всі негаразди, неправди, злоби, що розлилися по землі. Чоловіка покірно вислуховували, бо в ньому був дикий запал і страшна певність, його шанували, при ньому стихали в чеканні слова. Він над усе, певно, любив волю, бо своїм домом вважав степ та довкілля. Але вертаючись із церкви, його одного разу спинили партійці. Начміліції запитав у старого хто він є такий, а той одповів: «Я – Іван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. Великий Бог загартував мою душу й поклав на вуста мені слова». Почувши таке, совіти оскаженіли. І партієць просто пристрелив старого. За що? За те, що той мав Бога в серці, мабуть, і за те, що говорив українською, був душею вільним і не боявся казати, те, що думає. Такі особистості стояли кісткою у горлянці більшовиків, влада скаженіла на чисті душі, на правду, на людей незалежних.

А що бачимо нині? Рашисти стріляють в цивільних просто за те, що вони українці, за те, що вийшли надвір по хліб, за те, що хочуть отримати ковток свіжого повітря та жити. У багатостраждальному Ворзелі варвари зґвалтували охоронця, підпалили юнака, катували композитора. Нищили місто, плюндрували його душу. Щось змінилося у методах нинішніх нащадків катюг Івана Босого? Чи стали вони людянішими, мудрішими, милосерднішими, толерантнішими? Хіба визнають наше право на існування, наш вибір майбутнього? Жодним чином!

Їхня сутність – це імперська плоть зла, вбивчого і руйнівного. Не здатного засвоювати уроків та творити цивілізоване.

Аналогії пронизують вогнем. Кожною клітинкою відчуваю, що переживали наші предки у цій віковій російській «тюрмі народів» та як воліли вирватися з її смердючих стін на вольную волю. Не маю жодного сумніву: переможемо, проженемо побитого московського звіра з усіх українських земель. З нами тисячолітня сила українства, з нами козацька відвага, з нами правда наших духовних вождів. За нами великі, тяжкі і повчальні уроки нашої історії, які сіють мудрість і сталять нашу волю.

Волю Непід’яремних.